Прохання

Наступна складова молитви, на яку я звертаю увагу, — це прохання. Як часто ми ходимо на молитовні зібрання, насправді нічого не просячи! Наші молитви обходять увесь світ, а нічого певного в них не просимо. Ми нічого не очікуємо. Багато хто дуже здивувався б, якби Бог справді відповів на їхні молитви. Пригадую, як мені розповідали про одного дуже красномовного чоловіка, що провадив молитву на зібранні. У всій його молитві не було жодного певного прохання. Одна бідна, щира жінка вигукнула: «Та попроси ж у Нього хоч щось, чоловіче!» Як часто чуєш те, що зветься молитвою, а прохання в ній немає! «Просїть, то й приймете».

Я вірю, що коли ми приберемо з дороги всі камені спотикання, Бог відповість на наші прохання. Якщо ми відкинемо гріх і прийдемо в Його присутність із чистими руками, як Він повелів нам приходити, наші молитви матимуть силу в Нього. В Євангелії від Луки ми маємо як величне доповнення до «Молитви учнів» такі слова: «Просїть, то й дасть ся вам; шукайте, то й знайдете; стукайте, то й одчинить ся вам». Дехто думає, що Богові не до вподоби, коли ми безнастанно приходимо й просимо, турбуючи Його. Єдине, що справді турбує Бога, — коли ми зовсім не приходимо. Він заохочує нас приходити до Нього знову й знову і наполягати на своїх проханнях.

Гадаю, сьогодні в церкві ви знайдете три різновиди християн. Перші — ті, що просять; другі — ті, що шукають; треті — ті, що стукають.

«Учителю, — спитав кмітливий хлопчик із щирим обличчям, — чому так багато молитов залишаються без відповіді? Я не розумію. Біблія каже: „Просїть, то й приймете; шукайте, то й знайдете; стукайте, то й відчинить ся вам“, а мені здається, що дуже багато хто стукає, а їх не впускають».

«Хіба ти ніколи не сидів темного вечора біля веселого вогню у вітальні, — відповів учитель, — і не чув гучного стуку у двері? Ідучи відчинити, хіба ти часом не вдивлявся в темряву, нічого не бачачи, а чуючи тільки тупіт ніг якогось пустуна, що постукав, але не хотів заходити, і тому втік? Так часто буває і з нами. Ми просимо благословень, але насправді їх не очікуємо; стукаємо, але не маємо наміру ввійти; боїмося, що Ісус нас не почує, не виконає Своїх обітниць, не впустить нас, — і тому йдемо геть».

«А, розумію, — сказав хлопчик із щирим обличчям, і очі його засяяли новим світлом, що займалося в його душі. — Не можна чекати, що Ісус відповідатиме на стук тих, хто втікає. Він ніколи цього не обіцяв. Я стукатиму й стукатиму, аж доки Він не зможе не відчинити дверей».

Надто часто ми стукаємо у двері милосердя, а тоді втікаємо, замість того щоб чекати, поки нас впустять і дадуть відповідь. Так ми поводимося, ніби боїмося, що на наші молитви буде відповідь.

Дуже багато людей так і моляться: не чекають відповіді. Наш Господь навчає нас тут, що треба не лише просити, а й чекати відповіді; а якщо вона не приходить, ми повинні шукати, у чому причина. Я вірю, що багато благословень ми отримуємо просто тому, що просимо; інших не отримуємо, бо, можливо, в нашому житті є щось, що треба винести на світло. Коли Даниїл почав молитися у Вавилоні про визволення свого народу, він шукав, у чому біда і чому Бог відвернув від них Своє обличчя. Тож і в нашому житті може бути щось, що затримує благословення; якщо так, ми повинні це знайти. Хтось, говорячи на цю тему, сказав: «Ми маємо просити зі смиренням жебрака, шукати зі старанністю слуги і стукати з упевненістю друга».

Як часто люди занепадають духом і кажуть, що не знають, чи справді Бог відповідає на молитву! У притчі про настирливу вдову Христос навчає нас не лише молитися й шукати, а й знаходити. Якщо неправедний суддя вислухав прохання бідної жінки, що наполягала на своєму, то наскільки більше наш Небесний Отець почує наш зойк! Багато років тому в штаті Нью-Джерсі одного ірландця засудили до повішення. На губернатора всіляко впливали, щоб той помилував засудженого, але він стояв твердо й відмовився змінити вирок. Одного ранку дружина засудженого з десятьма дітьми пішла до губернатора. Коли він прийшов до своєї канцелярії, всі вони впали перед ним ниць і благали змилуватися над чоловіком — батьком. Серце губернатора зворушилося, і він негайно написав помилування. Настирливість дружини й дітей урятувала чоловікові життя, так само як жінка в притчі, наполягаючи на своєму, схилила неправедного суддю виконати її прохання.

Саме це принесло відповідь на молитву сліпого Вартимея. Люди і навіть учні намагалися змусити його замовкнути, але він кричав ще голосніше: «Сину Давидів, помилуй мене!»

Молитва майже ніколи не згадується в Біблії окремо: це молитва й ревність, молитва й пильність, молитва й подяка. Повчальний факт: у всьому Писанні молитва завжди пов’язана з чимось іще. Вартимей благав від щирого серця, і Господь почув його зойк.

Отже, найвищий тип християнина — той, хто вже зовсім вийшов за межі прохання й шукання і стукає, доки не прийде відповідь. Якщо ми стукаємо, Бог обіцяв відчинити двері й виконати наше прохання. Може минути багато років, поки прийде відповідь; Він може довго змушувати нас стукати; але Він обіцяв, що відповідь прийде.

Я розповім вам, що, на мою думку, означає стукати. Багато років тому, коли ми проводили зібрання в одному місті, настала мить, коли здавалося, що сили в них дуже мало. Ми скликали всіх матерів і попросили їх зібратися й помолитися за своїх дітей. Зійшлося близько півтори тисячі матерів, і вони виливали свої серця перед Богом у молитві. Одна мати сказала: «Прошу вас, помоліться за двох моїх синів. Вони подалися пиячити й гуляти, і здається, моє серце ось-ось розірветься». Вона була вдовою. Кілька матерів зібралися разом і сказали: «Влаштуймо молитовне зібрання за цих хлопців». Вони взивали до Бога за цих двох блудних хлопців; а тепер подивіться, як Бог відповів на їхню молитву.

Того дня ці два брати домовилися зустрітися на розі тієї вулиці, де проходили наші зібрання. Вони збиралися провести ніч у розпусті й гріху. Близько сьомої години перший прийшов на умовлене місце; він побачив, як люди заходять на зібрання. Оскільки ніч була бурхлива, він подумав, що зайде ненадовго. Боже слово торкнулося його, і він пішов до кімнати для розмов із тими, хто шукає, де й віддав своє серце Спасителеві.

Другий брат чекав на розі, аж поки зібрання не скінчилося, сподіваючись, що брат прийде; він не знав, що той був на зібранні. Неподалік у церкві відбувалося зібрання молоді, і цьому братові захотілося подивитися, що там діється; тож він пішов за натовпом на те зібрання. Почуте вразило і його, і він першим пішов до кімнати для розмов, де знайшов мир. Тим часом перший уже пішов додому, щоб потішити серце матері доброю звісткою. Він застав її на колінах. Вона стукала біля престолу милосердя. Поки вона молилася, син увійшов і сказав їй, що її молитви вислухано: його душу спасено. Невдовзі прийшов і другий брат і розповів свою історію — як і він отримав благословення.

Наступного понеділка ввечері на зібранні новонавернених першим підвівся один із цих братів і розповів історію їхнього навернення. Тільки-но він сів, як другий схопився й сказав: «Усе, що розповів вам мій брат, — правда, бо я його брат. Господь справді зустрів нас і благословив».

Я чув про одну жінку в Англії, чоловік якої не був навернений. Вона вирішила молитися щодня протягом дванадцяти місяців про його навернення. Щодня о дванадцятій годині вона усамітнювалася у своїй кімнаті й взивала до Бога. Чоловік не дозволяв їй говорити з ним про це, але вона могла говорити з Богом про нього. Можливо, у вас є друг, який не хоче, щоб із ним говорили про його спасіння; ви можете вчинити так, як ця жінка, — піти й помолитися про це Богові. Минули дванадцять місяців, а ознак того, що він кориться, не було. Вона вирішила молитися ще шість місяців; тож щодня вона усамітнювалася й молилася про навернення свого чоловіка. Минули й шість місяців, а ознаки, відповіді все не було. У неї виникло питання: чи може вона відмовитися від нього? «Ні, — сказала вона, — я молитимуся за нього, доки Бог дає мені дихання». Того самого дня, прийшовши додому обідати, чоловік замість їдальні пішов нагору. Вона чекала, чекала й чекала, але він не спускався обідати. Нарешті вона пішла до його кімнати й побачила, що він стоїть на колінах і благає Бога змилуватися над ним. Бог переконав його в гріху; він не лише став християнином, але й Боже слово ширилося та славилося в ньому. Бог могутньо вжив його. Так Бог відповів на молитви цієї християнської дружини: вона стукала й стукала, доки не прийшла відповідь.

Днями я почув дещо, що дуже мене підбадьорило. За одного чоловіка молилися близько сорока років, але жодних ознак відповіді не було. Здавалося, що він зійде в могилу одним із найбільш самоправедних людей на землі. Однієї ночі прийшло переконання в гріху. Уранці він покликав членів своєї родини й сказав доньці: «Я хочу, щоб ти помолилася за мене. Молися, щоб Бог простив мої гріхи; усе моє життя було нічим іншим, як гріхом — гріхом». І все це переконання прийшло за одну ніч. Нам треба нести свою справу аж до самого Божого престолу. Я часто знав випадки, коли люди приходили на наші зібрання і, хоч не могли почути жодного слова, здавалося, ніби якась невидима сила охоплювала їх, і вони тут-таки каялися й наверталися.

Пам’ятаю, в одному місці, де ми проводили зібрання, на перше зібрання прийшла дружина й попросила мене поговорити з її чоловіком. «Він не цікавиться, — сказала вона, — але я сподіваюся, що зацікавиться». Я поговорив із ним, і, здається, мені навряд чи траплялася людина, яка здавалася б такою самоправедною. Він був так закутий у свою самоправедність, що з таким самим успіхом я міг би говорити із залізним стовпом. Я сказав його дружині, що він зовсім не цікавиться. Вона відповіла: «Я ж вам це казала, але я вболіваю за нього». Усі тридцять днів, поки ми там були, ця дружина ні разу не відступилася від нього. Мушу визнати, що в неї було вдесятеро більше віри за нього, ніж у мене. Я кілька разів говорив із ним, але не бачив жодного проблиску надії. За два вечори до кінця цей чоловік підійшов до мене й сказав: «Чи не поговорите ви зі мною в іншій кімнаті?» Я відійшов із ним і спитав, що його мучить. Він сказав: «Я найбільший грішник у штаті Вермонт». «Як це? — спитав я. — Ви винні в якомусь особливому гріху?» Мушу визнати, я подумав, що він скоїв якийсь жахливий злочин, який приховував, і тепер хоче в ньому зізнатися. «Усе моє життя, — сказав він, — було нічим іншим, як гріхом. Бог показав мені це сьогодні». Він просив Господа змилуватися над ним і пішов додому, радіючи певністю, що його гріхи прощені. Ось чоловік, що каявся й навернувся у відповідь на молитву. Тож якщо ви переймаєтеся наверненням когось із рідних чи друзів, вирішіть, що не дасте Богові спокою ні вдень, ні вночі, доки Він не виконає вашого прохання. Він може досягти їх, де б вони не були, — на роботі, вдома чи будь-де — і привести їх до Своїх ніг.

Доктор Остін Фелпс у своїй книжці «Тиха година» каже: «Перспектива досягти мети завжди так впливає на вираження палкого бажання. Почуття, яке стане природним для християнина під впливом такої довіри, ось яке: „Я приходжу сьогодні вранці на молитву в справі справжнього життя. Це не роман і не фарс. Я приходжу сюди не для того, щоб проказати набір слів; у мене немає безнадійних бажань, які я хотів би висловити. У мене є мета, якої треба досягти; є справа, яку треба виконати. Це діло, за яке я зараз беруся. Астроном не спрямовує свого телескопа в небо з розумнішою надією проникнути в ті далекі небеса, ніж маю я надію досягти Божого розуму, підносячи своє серце до престолу благодаті. Це привілей мого Божого покликання в Христі Ісусі. Навіть мій тремтливий голос тепер буде почутий на небі; і він виявить там нову силу, наслідки якої може знати лише Бог і розкрити лише вічність. Тому, Господи, раб Твій наважується молитися до Тебе цією молитвою!“»

Джеремі Тейлор каже: «Легкість бажання — великий ворог успіху молитви доброї людини. Молитва має бути напружена, ревна, жвава, дієва; бо подумайте, яка це величезна непристойність — говорити до Бога про річ, якої не цінуєш! Наші молитви докоряють нашому духові, коли ми мляво випрошуємо те, за що нам слід було б умерти, що дорожче за імператорські скіпетри, багатше за здобич моря чи скарби індійських гір».

Доктор Паттон у своїй праці «Дивовижні відповіді на молитву» каже: «Ісус велить нам шукати. Уявіть матір, яка шукає загублену дитину. Вона оглядає дім, вулиці, потім обшукує поля й ліси, обстежує береги річки. Її зустрічає мудрий сусід і каже: „Шукайте далі, дивіться всюди; обшукайте кожне доступне місце. Ви, звісно, не знайдете; але шукати — це добре. Це напружує розум, зосереджує увагу, розвиває спостережливість, робить думку про дитину дуже живою. А згодом ви перестанете хотіти свою дитину“. Христові слова такі: „Стукайте, то й відчинить ся вам“. Уявіть чоловіка, що довго й гучно стукає у двері будинку. Після того як він стукав так годину, відчиняється вікно, господар висовує голову й каже: „Правильно, мій друже; дверей я не відчиню, але стукайте далі — це чудова вправа, і ви від неї станете здоровішим. Стукайте аж до заходу сонця; а тоді приходьте знову й стукайте ввесь завтрашній день. Після кількох таких днів ви дійдете до такого стану, що вам уже не захочеться заходити“. Чи це хотів Ісус, щоб ми зрозуміли, коли сказав: „Просїть, то й приймете; шукайте, то й знайдете; стукайте, то й відчинить ся вам“? Без сумніву, людина скоро перестала б так просити, шукати й стукати; але хіба не від огиди?»

Ніщо так не тішить нашого Отця на небі, як пряма, настирлива й наполеглива молитва. Дві християнки, чоловіки яких не були навернені, усвідомлюючи їхню велику небезпеку, домовилися щодня проводити годину в спільній молитві за їхнє спасіння. Так тривало сім років, аж поки вони не почали радитися, чи молитися далі, — такими марними здавалися їхні молитви. Вони вирішили не відступати до смерті, і якщо їхні чоловіки підуть на погибель, то нехай підуть обтяжені молитвами. З новою силою вони молилися ще три роки, аж ось одну з них уночі розбудив чоловік, який був у великій скорботі через гріх. Щойно розвиднілося, вона з радістю поспішила сказати своїй подрузі по молитві, що Бог ось-ось відповість на їхні молитви. Яким же був її подив, коли вона зустріла подругу, що йшла до неї з тією самою звісткою! Так десять років спільної й наполегливої молитви увінчалися наверненням обох чоловіків одного дня.

Ми не можемо звертатися з проханнями надто часто; Бог не втомиться від молитов Своїх дітей. Сер Волтер Релі попросив якоїсь ласки в королеви Єлизавети, на що вона відповіла: «Релі, коли ви перестанете просити?» «Коли ваша величність перестане давати», — відповів він. Так довго маємо й ми молитися.

Пан Джордж Мюллер у недавній промові в Калькутті розповів, що в 1844 році п’ятеро людей лягли йому на серце, і він почав молитися за них. Минуло вісімнадцять місяців, перш ніж один із них навернувся. Він молився ще п’ять років, і навернувся другий. Через дванадцять із половиною років навернувся третій. І ось уже сорок років він молився за двох інших, не пропустивши жодного дня з будь-якої причини; але вони досі не навернулися. Утім, він почувався підбадьореним молитися далі і був певен, що отримає відповідь щодо тих двох, які все ще противилися Духові.

Побачити Його обличчя

«Солодкий дар — молитва нам:
Схилитися перед престолом благодаті,
Покласти всі тягарі там
І нових сил набратися для бігу;
Небесну зброю одягти,
На Господа лише надіючись.

І солодкий шепіт Його любові,
Коли сумління никне під тягарем,
Що велить відкинути страх провини
І вказує на Христову спокутну кров;
О, як солодко тоді знати,
Що Бог і праведний, і милостивий.

Та бачити обличчя Спасителя!
Від гріха й печалі звільнитися!
Жити в Його божественних обіймах —
Це буде набагато солодше!
Найкраща доля земного щастя
Ніщо в порівнянні з цим».