Віра

Ще одна складова — віра. Знати, як молитися, для нас так само важливо, як знати, як працювати. Ніде не сказано, що Ісус учив Своїх учнів проповідувати, але молитися Він їх навчив. Він хотів, щоб вони мали силу в Бога; тоді, знав Він, вони матимуть силу й у людей. У Якова читаємо: «Коли ж у кого з вас недостає премудрости, нехай просить у Бога ... то й дасть ся йому; нехай же просить вірою, нїчого не сумнячись». Отже, віра — це золотий ключ, що відмикає скарби неба. Вона була щитом, який узяв Давид, виходячи на поле проти Голіята: він вірив, що Бог віддасть филистимлянина в його руки. Хтось сказав, що віра могла б повести Христа куди завгодно; де Він її знаходив, там і шанував. Невіра бачить щось у Божій руці й каже: «Мені цього не дістати». Віра бачить те саме й каже: «Я це матиму».

Нове життя починається з віри; далі нам треба лише будувати на цьому фундаменті. «Тим глаголю вам: Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам.» Але пам’ятайте: коли ми йдемо до Бога, ми мусимо бути щиро ревними.

Я не знаю яскравішого прикладу того, як крик розпачу про допомогу підноситься до Бога з усією ревністю глибоко усвідомленої потреби, ніж наведена далі історія:

Карл Штайнман, який відвідав вулкан Гекла в Ісландії якраз перед великим виверженням 1845 року, що сталося після вісімдесяти років спокою, ледве уникнув смерті, наважившись спуститися в димучий кратер усупереч палким благанням свого провідника. На краю роззявленої безодні його звалив поштовх вершини, і там його притиснули брили лави, що лягли йому на ноги. Він яскраво пише:

«О, жах того страшного усвідомлення! Там, над пащею чорної розпеченої безодні, я висів — безпорадний в’язень при повній свідомості, якого наступна велика судома тремтливої природи мала скинути вниз!»

«„Рятуйте! рятуйте! рятуйте! — заради Бога, рятуйте!“ — кричав я в самій агонії свого відчаю.»

«Мені не було на що покластися, крім милосердя неба; і я молився Богові, як ніколи раніше не молився, про прощення моїх гріхів, щоб вони не пішли за мною на суд.»

«Раптом я почув крик і, озирнувшись, побачив — з почуттями, яких не описати, — свого вірного провідника, що поспішав униз схилами кратера мені на допомогу.»

«„Я ж вас попереджав!“ — сказав він.»

«„Попереджали! — вигукнув я. — Але простіть мене і врятуйте, бо я гину!“»

«„Я врятую вас — або загину разом із вами!“»

«Земля затремтіла, і скелі розступилися — одна з них покотилася в прірву з глухим гулом. Я рвонувся вперед, схопив провідника за руку, і наступної миті ми обидва впали, зчепившись в обіймах, на тверду землю вгорі. Я був вільний, хоч усе ще на краю ями.»

Єпископ Голл у відомому уривку так висловлює думку про ревність у її зв’язку з молитвою віри.

«Стріла, якщо лук натягнуто лише трохи, летить недалеко; та якщо натягнути його до самого вістря, вона летить швидко й пробиває глибоко. Так і молитва: якщо вона лише сочиться з недбалих уст, то падає нам під ноги. Лише сила поривання й палке бажання підносять її до неба й дають їй пробити хмари. Бог дивиться не на арифметику наших молитов — скільки їх; не на риторику наших молитов — наскільки вони красномовні; не на геометрію наших молитов — наскільки вони довгі; не на музику наших молитов — наскільки солодкий наш голос; не на логіку наших молитов — наскільки вони переконливі; не на метод наших молитов — наскільки вони впорядковані; і навіть не на богослов’я наших молитов — наскільки добре в них учення. Він не шукає мозолистих колін, які, кажуть, мав Яків від невтомної молитви. Ми могли б бути як Варфоломій, що, кажуть, мав сто молитов на ранок і стільки ж на вечір, — і все це могло б нічого не дати. Палкість духу — ось що багато може.»

Архієпископ Лейтон каже: «Не позолочений папір і гарний почерк прохання здобувають прихильність царя, а зворушливий зміст його. А для того Царя, Який бачить серце, почуття серця — це все, і лише на нього Він зважає. Він прислухається, що воно говорить, і вважає все за ніщо, де воно мовчить. Усі інші досконалості молитви — лише її зовнішність і форма. А це — її життя.»

Брукс каже: «Як намальований вогонь — не вогонь, мертва людина — не людина, так і холодна молитва — не молитва. У намальованому вогні немає тепла, у мертвій людині немає життя; так і в холодній молитві немає всемогутності, немає побожності, немає благословення. Холодні молитви — як стріли без вістря, як мечі без леза, як птахи без крил: вони не пробивають, не ріжуть, не злітають до неба. Холодні молитви завжди замерзають, перш ніж дістануться до неба. О, якби християни докорами вигнали з себе свої холодні молитви й докорами привели себе до кращого й теплішого стану духу, коли приносять свої благання Господеві!»

Візьміть випадок сирофінікіянки. Коли вона кликала до Учителя, якийсь час здавалося, ніби Він глухий до її прохання. Учні хотіли, щоб її відпустили. Хоч вони три роки були з Христом і сиділи біля Його ніг, усе ж не знали, яке повне благодаті Його серце. Уявіть собі, щоб Христос прогнав бідного грішника, який прийшов до Нього по милосердя! Чи можете ви таке уявити? Жодного разу такого не було. Ця бідна жінка поставила себе на місце своєї дитини. «Господи, поможи менї!» — сказала вона. Думаю, коли ми дійдемо до цього в щирому бажанні, щоб наші близькі отримали благословення, — коли поставимо себе на їхнє місце, — Бог скоро почує нашу молитву.

Пам’ятаю, багато років тому на одному зібранні я запросив усіх, хто бажав, щоб за них помолилися, вийти наперед і стати на коліна або сісти на передніх місцях. Серед тих, хто вийшов, була одна жінка. З її вигляду я подумав, що вона, мабуть, християнка, але вона стала на коліна разом з іншими. Я сказав: «Ви ж християнка, чи не так?» Вона відповіла, що є нею вже стільки-то років. «Ви зрозуміли запрошення? Я кликав лише тих, хто хоче стати християнином». Ніколи не забуду виразу її обличчя, коли вона відповіла: «У мене є син, який пішов далеко; я подумала, що стану сьогодні на його місце й подивлюся, чи не благословить його Бог». Дякувати Богові за таку матір!

Сирофінікіянка зробила те саме: «Господи, поможи менї!» Це була коротка молитва, але вона дійшла просто до серця Божого Сина. Проте Він випробував її віру. Він сказав: «Не годить ся взяти в дїтей хлїб, і кинути собакам.» Вона відповіла: «Так, Господи; тільки ж і собаки їдять кришки, що падають із стола в господаря їх.» «Жінко, велика віра твоя!» Яку похвалу Він їй віддав! Її історію не забудуть, доки Церква буде на землі. Він ушанував її віру й дав їй усе, чого вона просила. Кожен може сказати: «Господи, поможи менї!» Усі ми потребуємо допомоги. Чи потребуємо ми як християни більше благодаті, більше любові, більшої чистоти життя, більше праведності? Тож промовмо цю молитву сьогодні. Я хочу, щоб Бог допоміг мені краще проповідувати й краще жити, бути більше схожим на Божого Сина. Золоті ланцюги віри з’єднують нас просто з Божим престолом, і благодать неба спливає в наші душі.

Можливо, та жінка була великою грішницею; та все ж Господь почув її крик. Може статися, що аж до цієї години ви жили в гріху; але якщо закличете: «Господи, поможи менї!» — Він відповість на вашу молитву, якщо вона щира. Дуже часто, коли ми кличемо до Бога, ми насправді нічого не маємо на увазі. Ви, матері, це розумієте. Ваші діти мають два голоси. Коли вони вас про щось просять, ви швидко розпізнаєте, удаваний цей крик чи ні. Якщо удаваний, ви не звертаєте на нього уваги; але якщо це справжній крик про допомогу, як швидко ви відгукуєтеся! Крик розпачу завжди приносить полегшення. Ваша дитина бавиться поруч і каже: «Мамо, я хочу хліба», — але грається далі. Ви знаєте, що вона не дуже голодна, тож не зважаєте. Але згодом дитина кидає іграшки й підходить, смикаючи вас за сукню: «Мамо, я така голодна!» Тоді ви знаєте, що крик справжній, і швидко йдете до комори по хліб. Коли ми щиро прагнутимемо хліба небесного, ми його отримаємо. Ця жінка була надзвичайно ревна; тому її прохання було вислухане.

Пам’ятаю, я чув про хлопчика, що виріс в англійському притулку для бідних. Він так і не навчився читати й писати — умів лише прочитати літери абетки. Одного дня туди прийшов Божий чоловік і сказав дітям, що коли вони молитимуться Богові в біді, Він пошле їм допомогу. Через якийсь час хлопчика віддали в науку до фермера. Одного дня його послали в поле доглядати овець. Йому було досить важко, тож він згадав, що казав проповідник, і вирішив помолитися про це Богові. Хтось, проходячи повз поле, почув за живоплотом голос. Він глянув, чий це голос, і побачив малого хлопця на колінах, що казав: «А, Б, В, Г» і так далі. Чоловік спитав: «Хлопче, що ти робиш?» Той підвів очі й сказав, що молиться. «Та це ж не молитва; ти просто кажеш абетку». Хлопчик сказав, що не знає, як саме молитися, але одного разу до притулку прийшов чоловік, який сказав їм, що коли вони кликатимуть Бога, Він їм допоможе. Тож він подумав: якщо назве по черзі літери абетки, Бог візьме їх, складе в молитву й дасть йому те, чого він потребує. Малий справді молився. Буває, коли ваша дитина говорить, ваші друзі не можуть зрозуміти, що вона каже, але мати розуміє дуже добре. Так і коли наша молитва йде просто від серця, Бог розуміє нашу мову. Думати, що ми не вміємо молитися, — це диявольська омана; ми можемо, якщо справді чогось хочемо. Не найкрасивіша й не найкрасномовніша мова зводить відповідь з неба; її зводить крик, що підноситься з обтяженого серця. Коли ця бідна язичниця закликала: «Господи, поможи менї!» — цей крик блискавкою пробіг божественними дротами, і прийшло благословення. Тож ви можете молитися, якщо захочете; Бог радо слухає й відповідає саме на бажання, на прагнення серця.

Далі, ми мусимо чекати, що отримаємо благословення. Коли сотник хотів, щоб Христос зцілив його слугу, він вважав себе недостойним піти й просити Господа сам, тож послав друзів зі своїм проханням. Він вислав посланців назустріч Учителеві сказати: «Не трудись приходити; Тобі треба тільки промовити слово, і хвороба відступить». Ісус сказав юдеям: «Навіть в Ізраїлї, такої віри не знайшов я.» Він дивувався вірі цього сотника; вона була Йому мила, тож Він тут-таки зцілив слугу. Віра принесла відповідь.

В Йоана читаємо про царського урядника, чия дитина хворіла. Батько впав перед Учителем на коліна й сказав: «Йди перш, нїж умре дитина моя.» Тут маєте і ревність, і віру; і Господь одразу відповів на молитву. Синові урядника стало краще тієї ж години. Христос ушанував віру цього чоловіка.

У його випадку не було на що опертися, крім голого Христового слова, але цього було досить. Добре завжди пам’ятати, що предмет віри — не створіння, а Творець; не знаряддя, а Рука, що ним орудує.

Річард Сіббс пояснює нам це так: «Предмет віри — Бог, і Христос як Посередник. Ми мусимо мати і те, й інше, щоб на цьому заснувати нашу віру. Ми не можемо вірити в Бога, якщо не віруємо в Христа. Бо задовольнити Бога мусить Бог; і застосувати це задоволення мусить Той, Хто є Бог, — Дух Божий, — творячи віру в серці й підносячи її, коли вона занепала. Усе у вірі надприродне. Те, у що ми віруємо, вище природи; обітниці вищі природи; Той, Хто творить віру, — Святий Дух — вищий природи; і все у вірі вище природи. Мусить бути Бог, у Якого ми віруємо, і Бог, через Якого ми можемо знати, що Христос є Бог, — не лише з того, що Христос учинив, із чудес, яких ніхто, крім Бога, не міг учинити, а й з того, що чиниться Йому. А Йому чиниться дві речі, які показують, що Він Бог, — а саме віра й молитва. Ми маємо вірити лише в Бога й молитися лише Богові; але Христос — предмет і того, й іншого. Тут Він показаний як предмет віри, а як предмет молитви — у словах святого Стефана: „Господи Ісусе, прийми дух мій.“ А отже, Він Бог; бо Йому чиниться те, що властиве й притаманне лише Богові. О, який міцний фундамент, яку основу й опору має наша віра! Є Бог Отець, Син і Святий Дух, і Христос Посередник. Щоб наша віра мала опору, ми маємо, в Кого вірити, — у Того, Хто тримає небо й землю.»

«Немає нічого, що могло б стати на заваді сповненню будь-якої з Божих обітниць і чого віра не могла б перемогти.»

Як каже Семюел Резерфорд, коментуючи випадок сирофінікіянки: «Погляньте, яка солодка користь від віри під тяжкою спокусою: віра веде торгівлю з Христом і небом у темряві, на простій довірі й кредиті, не бачачи жодної запоруки світанку: Блаженні, що не видїли, та й вірували. А причина в тому, що віра має жили й кості духовної відваги, щоб тримати замкнене місто проти пекла, ба навіть стояти під неможливим; і ось слабка жінка — хоч не як жінка, а як віруюча — встоює проти Того, Хто є „Бог кріпкий, Отець будучого віку, Князь мира“. Лише віра встоює й перемагає меч, світ і всі скорботи. Це наша перемога, якою одна людина перемагає великий і просторий світ.»

Єпископ Райл сказав про Христове заступництво як про підставу й певність нашої віри: «Банкнота без підпису внизу — лише нікчемний клаптик паперу. Розчерк пера надає їй усієї вартості. Молитва бідного Адамового нащадка сама по собі — річ слабка, але щойно її засвідчить рука Господа Ісуса, вона багато може. У місті Римі був урядовець, якому доручено було тримати свої двері завжди відчиненими, щоб приймати кожного римського громадянина, що звертався до нього по допомогу. Так само й вухо Господа Ісуса завжди відкрите до крику всіх, хто потребує милосердя й благодаті. Допомагати їм — Його служіння. Їхня молитва — Його радість». Читачу, подумайте про це. Хіба це не підбадьорення?

Закінчимо цей розділ кількома словами Самого нашого Господа про віру в її зв’язку з молитвою:

«І, побачивши одну смоківницю на дорозї, прийшов до неї, і нїчого не знайшов на нїй, тільки саме листє, і рече до неї: Щоб нїколи з тебе овощу не було до віку. І зараз усохла смоківниця. І бачивши ученики Його, здивувались, кажучи: Як зараз усохла смоківниця! Ісус же, озвавшись, рече до них: Істино глаголю вам: Коли б ви мали віру й не сумнились, ви б не тільки се смоківницї зробили, а коли б і сїй горі сказали: Двигнись і кинь ся в море; станеть ся; і все, чого ви просити мете в молитві, віруючи, одержите.»

І ще наш Господь каже: «Істино, істино глаголю вам: Хто вірує в мене, дїла, що я роблю, і він робити ме: й більше сього робити ме; бо я до Отця мого йду. І чого просити мете в імя моє, те зроблю, щоб прославивсь Отець у Синї. Коли чого просити мете в імя моє, я зроблю.» І далі: «Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся.» «Істино, істино глаголю вам: Що чого нї попросите в Отця імям моїм, дасть вам. Досі не просили ви нїчого в імя моє. Просїть, то й приймете, щоб радість ваша була повна.»

Майте віру в Бога

«Майте віру в Бога: Той, Хто царює в небесах,
Поніс ваше горе й чує зітхання тих, хто молить;
До Його обіймів, свого єдиного притулку, линьте, —
Майте віру в Бога!»

«Не бійтеся кликати Його в скорботі душі!
Шепіт вашого смутку вабить вас до Його грудей;
Хто найчастіше там, той найчастіше благословенний.
Майте віру в Бога!»

«Не спирайтеся на єгипетську тростину; не гасіть спраги
З земних водойм. Шукайте найперше Царства.
Хоч люди й сатана лякають вас найгіршим,
Майте віру в Бога!»

«Ідіть, розкажіть Йому все! Зітхання ваших грудей
Чують на небі. Силу й мир дає Той,
Хто віддав Себе за вас. Наш Ісус живий;
Майте віру в Бога!»

Анна Шиптон.