Визнання

Ще одна складова справжньої молитви — визнання. Я не хочу, щоб друзі-християни думали, ніби я звертаюся до неспасенних. Гадаю, у нас, християн, є чимало гріхів, які треба визнати.

Якщо ви повернетеся до біблійних оповідей, то побачите, що люди, які жили найближче до Бога й мали найбільшу силу в Нього, — це саме ті, хто визнавав свої гріхи та невдачі. Даниїл, як ми вже бачили, визнавав свої гріхи й гріхи свого народу. А проте про Даниїла не записано нічого лихого. Він був одним із найкращих людей, які тоді жили на землі, і все ж його визнання гріха — одне з найглибших і найсмиренніших, які нам відомі. Брукс, говорячи про Даниїлове визнання, пише: «У цих словах ви бачите сім обставин, якими Даниїл послуговується, визнаючи свої гріхи та гріхи народу, — і все для того, щоб показати їх якнайтяжчими. По-перше: „Ми согрішили“; по-друге: „Творили неправедність“; по-третє: „Чинили лукаво“; по-четверте: „Повстали проти Тебе“; по-п’яте: „Відступили від заповідей Твоїх“; по-шосте: „Не слухали слуг Твоїх“; по-сьоме: „Ні князі наші, ні ввесь народ у країні“. Ці сім обтяжень, які Даниїл перелічує у своєму визнанні, гідні нашого найсерйознішого роздуму».

Йов, безперечно, був святим чоловіком, могутнім князем, а проте й він мусив упасти в порох і визнати свої гріхи. Так ви побачите в усьому Писанні. Коли Ісая побачив чистоту й святість Бога, він побачив себе в справжньому світлі й вигукнув: «Горе менї! погибель моя! я бо людина з нечистими устами!»

Я твердо вірю, що Божій Церкві доведеться визнати власні гріхи, перш ніж станеться якесь велике діло благодаті. Серед віруючого Божого народу має звершитися глибша праця. Іноді я думаю, що вже час перестати проповідувати безбожним і проповідувати тим, хто називає себе християнами. Якби в Божій Церкві була вища міра життя, тисячі людей ринули б до Царства. Так було й у минулому: коли віруючі Божі діти відверталися від своїх гріхів та ідолів, страх Божий нападав на народи довкола. Візьміть історію Ізраїлю, і ви побачите, що коли вони відкидали чужих богів, Бог відвідував народ і наставало могутнє діло благодаті.

Чого нам треба в наші дні — то справжнього й глибокого пробудження в Божій Церкві. Мені мало до вподоби думка, ніби Бог досягне мас через холодну й формальну церкву. Суд Божий має початися з нас. Зверніть увагу: коли Даниїл отримав ту дивовижну відповідь на молитву, записану в дев’ятому розділі, він саме визнавав свій гріх. Це один із найкращих розділів про молитву в усій Біблії.

Читаємо: «І як я ще говорив і моливсь, та сповідався в моїх гріхах і в гріхах мого народу, Ізраїля, і складав молитву мою перед Господом, Богом моїм, за сьвяту гору Бога мого, — Як я молився ще далї, муж Гавриїл, що я бачив його переднїйше в видиві, летючи швидко, доторкнувся до мене — того часу, як приносять вечірню жертву. І, навчаючи мене, говорив зо мною й сказав: Даниїле! тепер я зійшов, щоб навчити тебе розуміння.»

Так само й тоді, коли Йов визнавав свій гріх, Бог повернув його з неволі й вислухав його молитву. Бог вислухає нашу молитву й поверне нас із неволі, коли ми станемо перед Ним на своє справжнє місце, визнаємо й покинемо свої провини. Саме тоді, коли Ісая скрикнув перед Господом: «Погибель моя!» — прийшло благословення: живу вуглину взяли з жертівника й поклали йому на уста, і він пішов і написав одну з найдивовижніших книг, які будь-коли бачив світ. Яким благословенням вона стала для церкви!

Саме тоді, коли Давид сказав: «Я согрішив!» — Бог обійшовся з ним милосердно. «Я виявив гріх мій перед тобою, і не покрив несправедливостї моєї. Я сказав: признаюся перед Господом в переступах моїх, а ти, ти простив несправедливість гріха мого.» Зверніть увагу, що Давидове визнання дуже подібне до визнання блудного сина в п’ятнадцятому розділі Луки: «Знаю бо переступи мої, і гріх мій все передо мною. Перед тобою одним я согрішив, і вчинив те, що є зло, перед очима твоїми!» Немає різниці між царем і жебраком, коли Дух Божий входить у серце й переконує в гріху.

Річард Сіббс своєрідно говорить про визнання: «Ось як віддати Богові славу: відкрити свої душі перед Богом і висунути проти себе стільки, скільки міг би висунути диявол, — бо подумаймо, що закине нам диявол у годину смерті й у день суду. Він суворо закидатиме нам і те, і се — тож звинувачуймо себе так, як звинувачував би він і як незабаром звинуватить. Що більше ми звинувачуємо й судимо себе, ставлячи судилище у своєму серці, то певніше настане неймовірна полегкість. Йону кинули в море — і кораблеві полегшало; Ахана побили камінням — і пошесть спинилася. Геть Йону, геть Ахана — і зараз же в душі настане полегкість і спокій. Совість дістане дивовижну полегкість.»

«Інакше й бути не може, бо коли Бог ушанований, совість очищається. Визнання гріха шанує Бога в усякий спосіб. Воно шанує Його всевідання — що Він усе бачить, бачить наші гріхи й досліджує наші серця, — наші таємниці не сховані від Нього. Воно шанує Його силу. Що змушує нас визнавати свої гріхи, як не страх перед Його силою, щоб Він не вчинив суду? І що змушує нас визнавати свої гріхи, як не знання, що в Нього є милість, щоб Його боялися, і що є прощення гріха? Інакше ми б не визнавали своїх гріхів. У людей так: зізнайся — і йди на страту; а в Бога: зізнайся — і дістанеш милість. Це Його власне запевнення. Ми ніколи не відкривали б своїх гріхів, якби не милість. Отак визнання шанує Бога; а коли Він ушанований, Він шанує душу внутрішнім миром і спокоєм.»

Старий Томас Фуллер каже: «Те, що людина визнає свою неміч, — це єдиний пень, на якому Бог щеплює благодать Своєї допомоги».

Визнання передбачає смирення, а смирення в Божих очах має велику ціну.

Один фермер пішов із сином на пшеничне поле подивитися, чи достигло воно для жнив. «Дивіться, тату, — вигукнув хлопець, — як рівно ці стебла тримають голови! Мабуть, вони найкращі. А ті, що похилили голови, певно, ні до чого не придатні». Фермер зірвав по стеблу кожного роду й сказав: «Ось подивися, нерозумна дитино! Це стебло, що стояло так рівно, має порожній колос і майже нічого не варте, а це, що так скромно схилило голову, повне найкращого зерна».

Відвертість потрібна й сильна — і перед Богом, і перед людьми. Нам треба бути чесними й відвертими з самими собою. Один солдат сказав на зібранні пробудження: «Товариші-солдати, я не збуджений; я переконаний — ось і все. Я відчуваю, що мені слід бути християнином; що мені слід сказати про це, сказати вам і закликати вас піти зі мною; і тепер, якщо покличуть вийти вперед грішників, які шукають Христа, я, принаймні, піду — не для показу, бо мені нічого показати, крім гріха. Я йду не тому, що мені хочеться, — я волів би лишитися на місці; але вийти — означатиме сказати правду. Мені слід бути християнином, я хочу бути християнином; і вийти вперед, щоб за мене помолилися, — це просто сказати про це правду». Понад двадцятеро пішли разом із ним.

Говорячи про слова фараона: «І прикликав Фараон Мойсея та Арона, та й промовив: Ублагайте Господа, щоб менї попрогоняти від себе жаби», — пан Сперджен каже: «У цій молитві видно смертельну ваду. У ній немає визнання гріха. Він не каже: „Я повстав проти Господа; благайте, щоб я дістав прощення!“ Нічого подібного; він любить гріх так само, як і раніше. Молитва без покаяння — молитва без прийняття. Якщо на неї не впала жодна сльоза, вона зів’яла. Ви мусите прийти до Бога як грішник через Спасителя, і жодним іншим шляхом. Хто приходить до Бога, як фарисей, зі словами: „Боже, дякую Тобі, що я не такий, як инші люде“, той ніколи й не наближається до Бога; а хто кличе: „Боже, милостивий будь менї грішному“, той прийшов до Бога шляхом, який Бог Сам призначив. Перед Богом має бути визнання гріха, інакше наша молитва вадлива».

Якщо таке визнання гріха глибоке серед віруючих, воно буде й серед безбожних. Я не знаю випадку, щоб це не справдилося. Нині я щиро прагну, щоб Бог оживив Своє діло в серцях Своїх дітей, аби ми побачили надзвичайну гріховність гріха. Дуже багато батьків і матерів уболівають за навернення своїх дітей. Бувало, що за один тиждень я отримував аж п’ятдесят звісток від батьків, які дивувалися, чому їхні діти не спасенні, і просили молитися за них. Насмілюся сказати, що, як правило, вина лежить під нашими власними дверима. Можливо, у нашому житті є щось, що стоїть на заваді. Можливо, якийсь таємний гріх затримує благословення. Давид багато місяців жив у тому страшному гріху, в який упав, перш ніж з’явився Натан. Благаймо Бога, щоб Він увійшов у наші серця й дав відчути Свою силу. Якщо це праве око — вирвімо його; якщо права рука — відтяймо її, щоб мати силу перед Богом і перед людьми.

Чому так багато наших дітей блукають по шинках, дрейфують у невірство — і сходять до безчесної могили? Здається, у нинішньому християнстві дуже мало сили. Багато побожних батьків бачать, що їхні діти збиваються з дороги. Чи не походить це від якогось таємного гріха, що чіпляється за серце? Є одне місце в Божому Слові, яке часто цитують, але в дев’яноста дев’яти випадках зі ста ті, хто його цитує, зупиняються не там, де треба. У п’ятдесят дев’ятому розділі Ісаї читаємо: «Ось, рука Господня коротша не стала, щоб рятувати, й ухо його не вглухло, щоб чути.» На цьому й зупиняються. Звісно, Божа рука не стала коротшою і Його вухо не оглухло; але слід прочитати й наступний вірш: «Нї, се переступи ваші з Богом вас розлучили, й гріхи ваші лице його од вас одвернули, щоб не вислухувати. Бо ваші руки опоганені кровю, палцї — беззаконством; уста ваші торочять лож, язик ваш лепече неправду.» Як каже Метью Генрі: «Це була їхня власна вина — вони самі заступали собі світло, самі зачиняли свої двері. Бог ішов до них шляхом милості, а вони Йому перешкоджали. „Се ваші гріхи відняли вам те добро.“»

Пам’ятайте: якщо ми плекаємо беззаконня в серці або живемо лише порожнім визнанням віри, ми не маємо права сподіватися, що наші молитви буде вислухано. Для нас немає жодної обітниці. Я іноді тремчу, коли чую, як люди цитують обітниці й кажуть, що Бог зобов’язаний виконати їх для них, а тим часом у їхньому житті є щось, від чого вони не хочуть відмовитися. Добре нам досліджувати свої серця й з’ясовувати, чому наші молитви лишаються без відповіді.

Дуже урочисте місце є в Ісаї:

«Слухайте ж Господнє слово, ви, князї Содомські; вважай на науку Бога нашого, народе Гоморський! Навіщо менї множество жертов ваших? говорить Господь. Я вже пересичений всепаленнями з баранів і товщею з годованого скоту, та й крові з назимків і ягнят та козенят я не хочу. Як приходите, щоб явитись перед лицем моїм, то хто від вас вимагає, щоб топтали двори мої? Не носїть уже більше дарів надармо: паленнє кадила огидло менї; нових місяцїв і субот, та сходин сьвяточних не можу стерпіти: беззаконність поспіль із сьвяткуваннєм!»

«Беззаконність поспіль із сьвяткуваннєм!» — подумайте лишень: навіть урочисті сходини! Якщо Бог не отримує служіння нашого серця, Він не хоче жодного; воно для Нього гидота.

«Новомісяччя ваші й сьвята ваші ненавидить душа моя: вони стали ваготою менї, тяжко менї нести їх. І коли ви простягаєте руки ваші, то я одвертаю очі мої від вас, а як ви умножуєте молитви ваші, то я їх не чую, ваші бо руки повні крови. Обмийтесь, станьте чистими; одкиньте далеко ледачі вчинки ваші зперед очій моїх; перестаньте чинити зло; Навчітесь чинити добро; шукайте правди, рятуйте придавленого, обороняйте сироту, заступайте вдову; А тодї прийдїть — і розсудимось, — говорить Господь: Коли б гріхи ваші були, як багряниця — я, мов снїг їх убілю; коли б, як кармазин, були червоні, — обмию їх, як вовну.»

Знову читаємо в Приповістках: «Хто ухо відхиляє, щоб не слухать закону, того й молитва — хиба лиш гидота.» Подумайте лишень! Декого з нас може вразити думка, що наші молитви — гидота для Бога, проте, якщо хтось живе у свідомому гріху, саме це каже про нього Боже Слово. Якщо ми не хочемо відвернутися від гріха й коритися Божому законові, ми не маємо права сподіватися, що Він відповість на наші молитви. Невизнаний гріх — це непрощений гріх, а непрощений гріх — найтемніше й найогидніше, що є на цій проклятій гріхом землі. Ви не знайдете в Біблії випадку, щоб людина чесно повелася з гріхом, а Бог не повівся чесно з нею і не благословив її. Молитва смиренного й скрушеного серця — Богові на радість. Жоден звук, що підноситься з цієї проклятої гріхом землі, не такий солодкий для Його вуха, як молитва людини, що ходить праведно.

Дозвольте звернути вашу увагу на ту молитву Давида, в якій він каже: «Розглянь мене, Боже, і пізнай серце моє! Випробуй мене, і пізнай думки мої! І подивись, чи йду я дорогою труду, і веди мене дорогою вічною.» Хотів би я, щоб усі мої читачі завчили ці вірші напам’ять. Якби ми всі чесно молилися так щодня, у нашому житті сталося б чимало змін. «Розглянь МЕНЕ» — не мого ближнього. Так легко молитися за інших людей і так важко дійти до самих себе. Боюся, що ми, зайняті Господньою справою, дуже часто ризикуємо занедбати власний виноградник. У цьому псалмі Давид дійшов до самого себе. Є різниця між тим, коли Бог досліджує мене, і тим, коли я сам себе досліджую. Я можу дослідити своє серце й визнати, що все гаразд, але коли Бог досліджує мене, мов із запаленим світильником, виявиться чимало такого, про що я, можливо, й гадки не мав.

«Випробуй мене.» Давид був випробуваний, коли впав, відвівши око від Бога свого батька Авраама. «Пізнай думки мої.» Бог дивиться на думки. Чи чисті наші думки? Чи маємо ми в серцях думки проти Бога чи проти Його народу — проти будь-кого на світі? Якщо так, ми не праві перед Богом. О, нехай Бог дослідить нас — кожного! Я не знаю кращої молитви, ніж ця молитва Давида. Одна з найурочистіших речей в історії Писання — те, що коли святих людей, кращих за нас, випробовували й перевіряли, вони без Бога виявлялися слабкими, як вода.

Переконаймося, що ми праві. Айзек Амброуз у своїй праці «Самоперевірка» пише такі влучні слова: «Час від часу ставмо своєму серцю ці два запитання: 1. „Серце, як ти?“ — кілька слів, але дуже серйозне запитання. Ви знаєте, що це перше запитання й перше привітання, з яким ми звертаємося одне до одного: як ся маєте? Дав би Бог, щоб ми іноді отак говорили зі своїм серцем: „Серце, як ти? Як тобі ведеться в духовному стані?“ 2. „Серце, що ти робитимеш?“ або: „Серце, як гадаєш, що буде з тобою і зі мною?“ — як сказав колись той умирущий римлянин: „Бідна, нещасна, жалюгідна душе, куди йдемо ми з тобою — і що буде з тобою, коли ми з тобою розлучимося?“»

«Саме це Мойсей пропонує Ізраїлеві, хоч і іншими словами: „Коли б то був у них розум, то зрозуміли б вони, який конець їм буде!“ — і о, якби ми постійно ставили це запитання своєму серцю, щоб обмірковувати й зважувати його! „Зворушуйтесь і не грішіть! Роздумуйте в серцях ваших“, — сказав Давид; тобто розберіть справу між собою і своїм серцем до кінця. Нехай ваші серця так будуть притиснуті в розмові, щоб висловили все до самого дна. Розмовляйте — тобто ведіть серйозну розмову, майте ясне розуміння й знайомство — з власним серцем.»

Ось визнання одного богослова, який усвідомлював свою недбалість і особливо труднощі цього обов’язку: «Я прожив, — казав він, — сорок років із гаком і весь цей час носив своє серце в грудях, а проте моє серце і я такі ж чужі одне одному й такі ж незнайомі, наче ми ніколи й не наближалися одне до одного. Ба більше, я не знаю свого серця; я забув своє серце. Ох, ох, якби я міг засмутитися до самого серця тим, що моє бідне серце і я були такі незнайомі! Ми потрапили в афінську добу, коли весь час витрачають лише на те, щоб розповідати чи слухати новини. Як справи тут? Як там? Як в одному місці? Як в іншому? Але хто допитується: як справи в моєму бідному серці? Зважте лише на терезах серйозного роздуму, скільки часу ми витратили на цей обов’язок, а скільки на інше; і з багатьох десятків і сотень годин чи днів, які ми винні своєму серцю в цьому обов’язку, чи можемо записати п’ятдесят? Або там, де мало б бути п’ятдесят посудин, повних цього обов’язку, чи знайдемо двадцять або хоч десять? О, скільки днів, місяців, років ми віддаємо гріхові, марноті, справам цього світу, тоді як не приділяємо й хвилини на розмову з власним серцем про його стан!»

Якщо в нашому житті є щось не так, попросімо Бога показати нам це. Чи були ми самолюбні? Чи дбали ми більше про власну репутацію, ніж про честь Божу? Ілля думав, що дуже ревнує про Божу честь; але виявилося, що йшлося зрештою про його власну честь — насправді в основі всього було його власне «я». Одна з найсумніших речей, гадаю, з якою Христос мусив стикатися у Своїх учнях, була саме ця: між ними точилася постійна боротьба, хто з них більший, замість того, щоб кожен займав найнижче місце й вважав себе найменшим.

На доказ цього читаємо: «І прийшов у Капернаум, і, бувши в господї, спитав їх: Про що ви дорогою між собою міркували? Вони ж мовчали; перемовлялись бо між собою в дорозї, хто більший. І сївши, призвав дванайцятьох, і рече їм: Коли хто хоче першим бути, нехай буде з усїх останнїм і всїм слугою. І, взявши дитину, поставив її серед них, і обнявши її, рече їм: Хто одно з таких дїтей прийме в імя моє, мене приймає; а хто мене приймає, не мене приймає, а пославшого мене.»

Незабаром після того «І приступають до Него Яков та Йоан, сини Зеведеєві, кажучи: Учителю, хочемо, щоб, про що просити мем, зробив нам. Він же рече їм: Що хочете, щоб зробив вам? Вони ж кажуть Йому: Дай нам, щоб один по правицї в Тебе, а один по лївицї в Тебе сидїли ми в славі Твоїй. Ісус же рече їм: Не знаєте, чого просите. Чи зможете пити чашу, яку я пю, і хрещеннєм, яким я хрещу ся, хрестити ся? Вони ж кажуть Йому: Можемо. Ісус же рече їм: Ви-то чашу, яку я пю, пити мете, й хрещеннєм, яким я хрещусь, хрестити метесь; тільки ж, щоб сидїти вам по правицї в мене й по лївицї в мене, се не єсть моє дати, а кому приготовлено. І почувши десять, почали ремствувати на Якова та Йоана. Ісус же, покликавши їх, рече їм: Ви знаєте, що котрі, здаєть ся, князюють над поганами, панують над ними, й великі їх управляють ними. Не так же буде в вас; нї, хто хоче стати ся великим між вами, нехай буде слугою вам; і хто хоче між вами стати ся першим, нехай буде усїм рабом. Бо й Син чоловічий не прийшов, щоб служено Йому, а служити й дати душу свою викуп за многих.»

Ці останні слова були сказані на третьому році Його служіння. Три роки учні були з Ним; вони слухали слова, що сходили з Його уст; а проте не засвоїли цього уроку смирення. Найпринизливіше, що сталося серед дванадцятьох вибраних, відбулося тієї ночі, коли Господа зрадили, коли Юда продав Його, а Петро Його зрікся. Якщо й було місце, де таких думок не мало бути зовсім, то це за вечерею. А проте ми бачимо, що коли Христос установлював той благословенний спомин, між Його учнями точилася суперечка, хто з них більший. Подумайте лишень! — під самим хрестом, коли душа Учителя була «тяжко сумна аж до смертї», коли Він уже куштував гіркоту Голгофи і жахи тієї темної години збиралися над Його душею.

Гадаю, якщо Бог дослідить нас, ми знайдемо в житті чимало такого, що треба визнати. Якщо нас випробує й перевірить Божий закон, буде дуже-дуже багато того, що доведеться змінити. Знову питаю: чи ми самолюбні або заздрісні? Чи готові ми чути, що Бог використовує інших більше, ніж нас? Чи готові наші друзі-методисти почути про велике пробудження Божого діла серед баптистів? Чи зрадіє їхня душа, почувши, що такі зусилля благословенні? Чи готові баптисти почути про оживлення Божого діла в методистських, конгрегаційних чи інших церквах? Якщо ми сповнені вузьких, партійних і сектантських почуттів, буде багато чого, що треба відкласти. Молімося Богові, щоб Він дослідив нас, випробував нас і подивився, чи немає в нас лихої дороги. Якщо ті святі й добрі люди відчували за собою провину, чи не повинні ми тремтіти й намагатися з’ясувати, чи немає в нашому житті чогось, чого Бог хоче, щоб ми позбулися?

Ще раз дозвольте звернути вашу увагу на молитву Давида в п’ятдесят першому псалмі. Кілька років тому один мій друг сказав мені, що щотижня повторює цю молитву як свою власну. Думаю, добре було б, якби ми часто підносили ці прохання; нехай вони йдуть прямо з наших сердець. Якщо ми були горді, дратівливі чи нетерплячі, хіба не слід негайно це визнати? Чи не час нам почати з дому й випростати своє життя? Побачите, як швидко безбожні тоді почнуть розпитувати про дорогу життя! Нехай ті з нас, хто має дітей, наведуть лад у власному домі й сповняться Христовим Духом; тоді незабаром наші діти розпитуватимуть, що їм робити, щоб отримати того самого Духа. Я вірю, що сьогодні християнська Церква своєю теплохолодністю й формальністю робить більше невірних, ніж усі книжки, які будь-коли написали невірні. Я й наполовину не так боюся лекцій невірних, як холодного й мертвого формалізму в нинішній церкві, що визнає віру. Одне молитовне зібрання, як те, що мали учні в день П’ятидесятниці, сколихнуло б усе братство невірних.

Нам треба вхопитися за Бога в молитві. Великими проповідями ви не досягнете мас. Ми прагнемо «зрушити Руку, що рухає світ». Для цього ми мусимо бути чистими й правими перед Богом. «Бо коли винує нас серце, (то о скільки більше Бог); бо більший Бог, нїж серце наше, і знає все. Любі, коли серце наше не винує нас, одвагу маєм перед Богом, і, коли що просимо, приймаємо від Нього, бо хоронимо заповідї Його, і угодне перед Ним робимо.»

Визнання

«Ні, не в розпачі
Йду я до Тебе;
Ні, не в зневірі
Схиляю коліна;
Гріх наді мною взяв гору,
Та одне в мене благання:
Ісус помер.»

«Ах, моє беззаконня
Багряним було;
Безмежний, безмежний
Гріх на гріху;
Гріх, що Тебе не любив,
Гріх, що Тобі не вірив.
Безмежний гріх.»

«Господи, визнаю Тобі
Сумно мій гріх;
Все, що я є, кажу Тобі,
Все, чим я був.
Змий мій гріх із мене,
Омий мою душу нині;
Господи, очисти мене!»

— Д-р Г. Бонар.