Розділ 10 · 13 хв читання · 16 хв слухання
Молитва і послух
«У Флетчері з Медлі виявлявся такий послух, який я хотів би вміти описати чи наслідувати. Він породжував у ньому готовність приймати кожен хрест охоче й радо. Він мав особливу любов до ягнят отари і з найбільшою старанністю присвячував себе їхньому навчанню, до якого мав особливий дар. . . . Усе його спілкування зі мною було так переплетене з молитвою і хвалою, що кожне заняття і кожна трапеза були ніби напоєні їхніми пахощами». — ДЖОН ВЕСЛІ.
ЗА Мойсеєвого закону на послух дивилися так: «покора лучша за жертви, й послух дорожчий від баранячого товщу». У П’ятій книзі Мойсеєвій 5:29 Мойсей показує Всемогутнього Бога, Який висловлюється саме про цю якість так, що не лишає жодного сумніву, яке велике значення Він надає її виявам. Говорячи про свавілля Свого народу, Він вигукує:
«Нехай би тільки було в їх таке серце, щоб вони боялись мене і держали заповідї мої по всї днї, щоб добре було їм і синам їх во віки.»
Безперечно, послух — висока чеснота, якість воїна. Коритися — це насамперед справа воїна. Це його перший і останній урок, і він мусить навчитися виконувати його весь час, без запитань, без нарікань. Більше того, послух — це віра в дії, і він є виявом любові так само, як і найпершою її перевіркою. «Хто має заповідї мої і хоронить їх, той любить мене.»
Ба більше: послух — охоронець і життя любові.
«Коли заповідї мої хоронити мете, пробувати мете в любові моїй», — каже Ісус, — «я хоронив заповідї Отця мого, й пробуваю в любові Його.»
Яке дивовижне свідчення про стосунки, що їх створює й підтримує послух! Божий Син перебуває в лоні Отцевої любові завдяки Своєму послухові! А те, що дає Божому Синові змогу завжди перебувати в любові Свого Отця, відкрито в Його власних словах: «Бо я роблю всякого часу, що подобаєть ся Йому.»
Дар Святого Духа в повній мірі й у багатшому досвіді залежить від люблячого послуху:
«Коли любите мене, хоронїть заповідї мої», — таке слово Учителя. «І я вблагаю Отця, і дасть вам иншого утїшителя, щоб пробував з вами по вік.»
Послух Богові — умова духовного достатку, внутрішнього задоволення, стійкості серця. «Схочете слухняним робом у мене ходити, — буде вас земля усяким благом надїляти.» Послух відчиняє брами Святого Міста і дає доступ до дерева життя.
«Блаженні, що творять заповідї Його, щоб мали власть до дерева життя, і увійшли ворітьми в город.»
Що таке послух? Це виконання Божої волі: це дотримання Його заповідей. Скільки заповідей становлять послух? Дотримуватися половини з них, а другу половину порушувати, — чи це справжній послух? Дотримуватися всіх заповідей, крім однієї, — чи це послух? Щодо цього апостол Яків висловлюється цілком ясно: «Кожний бо, хто увесь закон заховає», — заявляє він, — «та згрішить в одному, станеть ся у всьому виноватий.»
Той дух, що спонукає людину порушити одну заповідь, — це той самий дух, що може підштовхнути її порушити їх усі. Божі заповіді — одне ціле, і порушити одну — означає вдарити по принципу, що лежить в основі всього і пронизує все. Той, хто не вагається порушити одну-єдину заповідь, — найімовірніше, під тим самим тиском і за тих самих обставин порушив би їх усі.
Від людського роду вимагається всеосяжний послух. Ніщо, крім безумовного послуху, не задовольнить Бога, а дотримання всіх Його заповідей — це той доказ послуху, якого Бог вимагає. Але чи можемо ми дотримуватися всіх Божих заповідей? Чи може людина отримати таку моральну здатність, яка дасть їй змогу виконувати кожну з них? Звісно, може. За всіма ознаками людина через молитву може отримати здатність робити саме це.
Чи дає Бог заповіді, яких люди не можуть виконати? Чи Він такий свавільний, такий суворий, такий нелюблячий, щоб давати заповіді, яких неможливо дотриматися? Відповідь така: в усіх літописах Святого Письма не записано жодного випадку, щоб Бог наказав комусь зробити те, що було понад його сили. Чи Бог такий несправедливий і такий нечуйний, щоб вимагати від людини того, чого вона не здатна віддати? Звісно, ні. Робити такий висновок — означає зводити наклеп на Божий характер.
Замислімося на хвилинку над цією думкою: чи вимагають земні батьки від своїх дітей обов’язків, яких ті не можуть виконати? Де той батько, який хоча б подумав бути таким несправедливим і таким деспотичним? Невже Бог менш добрий і справедливий, ніж недосконалі земні батьки? Невже вони кращі й справедливіші за досконалого Бога? Яка цілком безглузда й безпідставна думка!
За своєю суттю послух Богові — та сама якість, що й послух земним батькам. Загалом він означає відмову від власного шляху й наслідування шляху іншого; віддання своєї волі волі іншого; підкорення себе владі й вимогам батька. Накази — чи то від нашого небесного Отця, чи то від нашого земного батька — скеровані любов’ю, і всі такі накази служать найкращому благу тих, кому їх дано. Божі накази даються не в суворості й не в деспотизмі. Вони завжди даються в любові й задля нашого блага, тож нам належить зважати на них і виконувати їх. Іншими словами, навіть за найнижчою оцінкою — оскільки Бог дав нам Свої накази, щоб сприяти нашому благу, то коритися вигідно. Послух сам по собі приносить нагороду. Так Бог постановив, і якщо вже Він так постановив, то навіть людський розум може збагнути, що Він ніколи не вимагав би того, що понад наші сили.
Послух — це любов, що виконує кожен наказ, любов, що виражає себе. Тож послух — не важка вимога до нас, так само як не є нею служіння, яке чоловік робить дружині чи дружина — чоловікові. Любов радо кориться і догоджає тому, кого любить. У любові немає тягот. Можуть бути вимоги, але не прикрощі. Для любові немає нездійсненних завдань.
Як просто й як буденно каже апостол Іван: «І, коли що просимо, приймаємо від Нього, бо хоронимо заповідї Його, і угодне перед Ним робимо.»
Це послух, що випереджає всі й кожен наказ. Це любов, що кориться наперед. Тяжко помиляються і навіть грішать ті, хто заявляє, що люди неминуче чинять беззаконня — чи то через оточення, чи то через спадковість, чи то через схильності. Божі заповіді не тяжкі. Їхні шляхи — шляхи приємні, і їхні стежки — мир. Завдання, що випадає послухові, не важке. «Бо ярмо моє любе, й тягар мій легкий.»
Далеко від нашого небесного Отця думка вимагати від Своїх дітей неможливого. Догодити Йому в усьому можливо, бо Йому не важко догодити. Він не жорстокий господар і не суворий пан, про якого лукавий слуга казав: «береш, чого не клав єси, і жнеш, чого не сїяв». Дякувати Богові, кожна Божа дитина може догодити своєму небесному Отцеві! Насправді догодити Йому значно легше, ніж догодити людям. Більше того, ми можемо знати, коли догоджаємо Йому. Це свідчення Духа — внутрішня Божественна певність, дана всім Божим дітям, що вони виконують волю свого Отця і що їхні шляхи приємні в Його очах.
Божі заповіді праведні й засновані на справедливості та мудрості. «Тим же оце закон сьвят, і заповідь сьвята, і праведна і добра.» «Праведні і правдиві дороги Твої, Царю сьвятих.» Отже, Божі заповіді можуть виконувати всі, хто шукає запасів благодаті, які дають їм силу коритися. Ці заповіді мусять виконуватися. На кону — Боже правління. Божі діти зобов’язані коритися Йому; непослух не може бути дозволений. Дух бунту — сама суть гріха. Це відкидання Божої влади, якого Бог не може терпіти. Він ніколи його не терпів, і проголошення цього Його ставлення було частиною причини, чому Син Всевишнього з’явився між людьми:
«Позаяк закон, ослаблений тїлом, був безсилен, то Бог, піславши Сина свого в подобі тїла гріховного і ради гріха, осудив гріх у тїлї, щоб оправданнє закону сповнилось в нас, которі не по тїлу ходимо, а по духу.»
Якщо хтось нарікатиме, що людство після гріхопадіння надто слабке й безпорадне, щоб виконувати ці високі Божі заповіді, то доречна відповідь така: через спокуту Христа людина отримує здатність коритися. Спокута — це Божий Акт, що наділяє силою. Те, що Бог звершує в нас у відродженні й через дію Святого Духа, дарує благодать, яка наділяє силою, достатньою для всього, чого від нас вимагається на підставі спокути. Ця благодать дається без міри у відповідь на молитву. Тож, даючи накази, Бог водночас поручився дати нам усю необхідну силу волі й благодать душі, щоб виконати Його вимоги. А якщо це так, то людина не має виправдання для свого непослуху і заслуговує на суворий осуд за те, що відмовляється чи нехтує здобути потрібну благодать, через яку вона може служити Господеві з благоговінням і побожним страхом.
Є одне важливе міркування, яке дивним чином випускають з уваги ті, хто заявляє, що дотримуватися Божих заповідей неможливо, — а саме життєво важлива істина, яка проголошує, що через молитву й віру природа людини змінюється і стає учасницею Божественної природи; що з неї забирається всяке небажання коритися Богові і що її природна нездатність дотримуватися Божих заповідей, яка виростає з її занепалого й безпорадного стану, славно усувається. Через цю докорінну зміну, звершену в її моральній природі, людина отримує силу коритися Богові в усьому і віддавати Йому повну й радісну вірність. Тоді вона може сказати: «Чинити волю твою, мій Боже, моя радість.» Усувається не лише бунт, властивий природній людині, а й благословенно отримується серце, яке радо кориться Божому Слову.
Якщо стверджують, що невідроджена людина з усіма вадами гріхопадіння на собі не може коритися Богові, ніхто цього не заперечуватиме. Але заявляти, що й після того, як людину відродив Святий Дух, як вона отримала нову природу і стала дитиною Царя, вона не може коритися Богові, — означає займати смішну позицію і, більше того, виявляти прикре незнання діла спокути та того, що з нього випливає.
Безумовний і досконалий послух — ось стан, до якого покликана людина молитви. «Здіймаючи вгору преподобні руки, без гнїва і змагання» — ось умова слухняної молитви. Тут внутрішня вірність і любов разом із зовнішньою чистотою названі неодмінними супутниками угодної Богові молитви.
Іван у вже наведеному уривку називає причину того, що молитва дістає відповідь: «І, коли що просимо, приймаємо від Нього, бо хоронимо заповідї Його, і угодне перед Ним робимо.»
Оскільки дотримання Божих заповідей тут подано як причину того, що Він відповідає на молитву, то цілком розумно припустити, що ми можемо дотримуватися Божих заповідей, можемо робити те, що Йому до вподоби. Хіба зробив би Бог дотримання Своїх заповідей умовою дієвої молитви, як ви гадаєте, якби знав, що ми не можемо виконувати Його постанов? Звісно ж, ні!
Послух може сміливо просити біля престолу благодаті, і ті, хто його виявляє, — єдині, хто може просити так. Неслухняні несміливо наближаються і вагаються у своєму благанні. Їх зупиняють їхні злі вчинки. Дитина, яка просить, але слухняна, приходить до батька з довірою і сміливістю. Саме усвідомлення свого послуху додає їй мужності й звільняє від страху, що народжується з непослуху.
Виконувати Божу волю без вагань — це радість і привілей людини, що молиться успішно. Саме той, у кого чисті руки й чисте серце, може молитися з упевненістю. У Нагірній проповіді Ісус сказав:
«Не кожен, хто говорить до мене: Господи, Господи! увійде в царство небесне, а той, хто чинить волю Отця мого, що на небі.»
До цього великого слова можна додати ще одне:
«Коли заповідї мої хоронити мете, пробувати мете в любові моїй; я хоронив заповідї Отця мого, й пробуваю в любові Його.»
«Ремесло християнина, — каже Лютер, — це молитва». Але християнин мусить навчитися ще одного ремесла, перш ніж візьметься вивчати таємниці ремесла молитви. Він мусить добре навчитися ремесла досконалого послуху Отцевій волі. Послух іде за любов’ю, а молитва — за послухом. Справа справжнього дотримання Божих заповідей нерозривно супроводжує справу справжньої молитви.
Той, хто був неслухняним, може молитися. Він може молитися про милість прощення і про мир для своєї душі. Він може прийти до Божого підніжжя зі сльозами, з визнанням, з покаянним серцем, і Бог почує його й відповість на його молитву. Але така молитва належить не Божій дитині, а грішникові, що кається, який не має іншого шляху наблизитися до Бога. Це надбання невиправданої душі, а не того, хто спасенний і примирений з Богом.
Слухняне життя допомагає молитві. Воно швидко несе молитву до престолу. Бог не може не почути молитви слухняної дитини. Він завжди чув Своїх слухняних дітей, коли вони молилися. Беззастережний послух багато важить у Божих очах біля престолу небесної благодаті. Він діє, мов злиті докупи течії багатьох річок, і надає молитовній кімнаті і повноводдя, і силу. Слухняне життя — це не просто виправлене життя. Це не старе життя, наново заґрунтоване й пофарбоване, не життя з відвідуванням церкви і не гарний шар діяльності. І це не зовнішнє пристосування до приписів громадської моралі. Значно більше, ніж усе це, поєднане в справді слухняному, богобоязливому християнському житті.
Життя повного послуху; життя, що встановило найближчі стосунки з Богом; де воля цілком узгоджена з Божою волею; де зовнішнє життя приносить плід праведності, — таке життя не ставить жодної перешкоди внутрішній комірчині, а навпаки, як Аарон і Хур, підтримує й підносить руки молитви.
Якщо ти щиро бажаєш добре молитися, ти мусиш навчитися добре коритися. Якщо ти бажаєш навчитися молитися, то мусиш щиро бажати навчитися виконувати Божу волю. Якщо ти бажаєш молитися Богові, ти мусиш спершу мати всепоглинне бажання коритися Йому. Якщо ти хочеш мати вільний доступ до Бога в молитві, то кожну перешкоду, що має природу гріха чи непослуху, треба усунути. Бог радіє молитвам слухняних дітей. Прохання, що лунають з уст тих, хто радо виконує Його волю, дуже швидко досягають Його вух і схиляють Його відповідати на них негайно й щедро. Самі по собі сльози не мають заслуги. Проте в молитві вони мають своє значення. Сльози мають хрестити місце нашого благання. Хто ніколи не плакав над своїми гріхами, той ніколи по-справжньому не молився над своїми гріхами. Сльози іноді — єдине благання грішника, що кається. Але сльози — про минуле, про гріх і злі вчинки. Є ще один крок і ще один етап, які чекають, щоб їх пройти. Це беззастережний послух, і доки цей крок не зроблено, молитва про благословення й постійну підтримку не матиме жодної сили.
Усюди у Святому Письмі Бог показаний як Той, Хто не схвалює непослуху й засуджує гріх, і це так само правдиво щодо життя Його вибраних, як і щодо життя грішників. Ніде Він не потурає гріхові і не виправдовує непослуху. Завжди Бог наголошує на послусі Його наказам. Послух їм приносить благословення, непослух закінчується лихом. Так у Божому Слові від його початку до кінця. Саме через це люди молитви у Святому Письмі мали такий вплив на Бога. Слухняні люди завжди були найближчі до Бога. Це ті, хто добре молився і отримав від Бога великі речі, хто звершив великі справи.
Послух Богові надзвичайно багато важить у царині молитви. Цього не можна підкреслювати ні надто сильно, ні надто часто. Обстоювати віру, яка терпить гріх, — означає вибивати ґрунт з-під ніг дієвої молитви. Виправдовувати гріх тим, що послух Богові неможливий для невідроджених людей, — означає применшувати суть нового народження і ставити людей туди, де дієва молитва неможлива. Одного разу Ісус вибухнув дуже влучним і особистим запитанням, що вдаряло в самий корінь непослуху, коли сказав: «На що ж мене звете Господи, Господи, й не робите, що я глаголю?»
Хто хоче молитися, мусить коритися. Хто хоче щось отримати від своїх молитов, мусить бути в досконалій згоді з Богом. Молитва вкладає в тих, хто щиро молиться, дух послуху, бо дух непослуху не від Бога і не належить до Божого молитовного війська.
Слухняне життя — велика допомога молитві. Насправді слухняне життя необхідне для молитви — для такої, що звершує справи. Відсутність слухняного життя робить молитву порожньою виставою, просто хибною назвою. Грішник, що кається, шукає прощення і спасіння і дістає відповідь на свої молитви навіть тоді, коли його життя заплямоване й зіпсоване гріхом. Але Божі царські заступники приходять до Нього з царським життям. Святе життя сприяє святій молитві. Божі заступники моляться, «здіймаючи вгору преподобні руки», — символ праведного, слухняного життя.