Вступ: послані, які не зупинялися

У самому серці християнської віри стоїть питання, якого зручна релігія всіляко намагається уникнути: скільки насправді коштує йти за Ісусом? Не вилощена, інституційна версія християнства — та, що охайно вміщається в одну недільну годину й нічого не вимагає від решти тижня, — а жива, первісна, апостольська, у якій воскреслий Господь дає Своє доручення, а Його учні справді його виконують. Десятеро чоловіків і жінок із цієї книжки відповіли на це питання власним життям, і відповіді їхні не були зручними. Вони роздавали статки, ховали подружжя, зносили ув’язнення, переживали насильство, перетинали океани, а дехто віддав цій праці й власне тіло. Їх послали — і вони пішли, і не зупинилися.

Доручення, яке формувало їхнє життя, — те саме, що завжди формувало Церкву в часи її найбільшої вірності. Перед Своїм вознесінням воскреслий Христос зібрав учнів і дав їм доручення, яке ніколи не було скасоване: «Ійдїть же навчайте всї народи, хрестячи їх в імя Отця, і Сина, й сьвятого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що я заповідав вам; і ось я з вами по всї днї, до кінця сьвіта» (Маттея 28:19–20). Ці слова від того часу, як їх уперше промовлено, у кожному поколінні посилали чоловіків і жінок на край землі. Десять життів у цій книжці — це десять відповідей на те доручення, десять різних перекладів Великої заповіді на мову тієї особливої географії, культури й миті, які Бог приготував для кожного з них.

Перед вознесінням Ісус також окреслив обшир місії з такою точністю, що жоден куточок світу не лишився поза її досягом: «А приймете силу, як зійде сьвятий Дух на вас; і будете менї сьвідками в Єрусалимі й у всїй Юдеї і Самариї, і до краю землї» (Дїяння 1:8). Для чоловіків і жінок із цієї книжки «край землї» не був фігурою мови. Вільям Кері провів в Індії сорок один рік. Девід Лівінгстон пробивався в незвідані нетрі Центральної Африки й помер там навколішки. Ч. Т. Стадд служив на трьох континентах. Кетрін Бут понесла Євангеліє на вулиці найнебезпечніших нетрів вікторіанського Лондона. Край землі був для кожного з них конкретними координатами на мапі — місцями з назвами й народами з обличчями, до яких Євангеліє ще не дійшло.

Що ж приготувало цих десятьох людей до їхнього надзвичайного життя жертовної місії? Не якась особлива відвага чи виняткова стійкість, хоч було в них і те, і те. Це було усталене богословське переконання про загибель тих, хто без Христа, і спонука, що з нього випливала.

Кожен із них по-своєму засвоїв логіку апостола Павла й відчув усю її моральну вагу. Вони розуміли, що поставлено на кін: за кожною людиною, яка ніколи не чула Євангелія, стоїть душа вічної ваги, і питання її вічної долі — не предмет зручної релігійної теорії, а пекуча, невідкладна, життєво переломна дійсність.

Логічного ланцюжка, який Павло виклав у Посланні до римлян, не могли спокійно оминути ті, хто справді в нього вірив: «Як же призивати муть Того, в кого не увірували? як же вірувати муть, про кого не чули, як же чути муть без проповідаючого? А як же проповідати муть, коли не будуть послані? яко ж писано: „Що за красні ноги благовіствуючих впокій, благовіствуючих про добре?“» (Римлян 10:14–15). Ланцюжок тягнеться від слухання до віри, від віри до призивання, від призивання до спасіння — а на самому початку ланцюжка стоїть той, кого послано. Ці десятеро людей були ланками того ланцюжка. Вони й були тими красними ногами. І ланцюжок не розірвався.

Жертва, якої вимагали ці життя, не була для місії чимось випадковим — вона належала до самої її суті. Павло описав власне служіння словами, які кожен із цих десятьох міг би написати про себе: «Та нї про що я не дбаю, й не дорога менї душа моя, аби з радістю скінчити путь мій і ту службу, що прийняв я од Господа Ісуса, щоб сьвідкувати євангелию благодати Божої» (Дїяння 20:24). Не вважати свою душу дорогою — це не хворобливість і не ненависть до себе; це визволення душі, яка знайшла щось безмежно цінніше за збереження власної вигоди. Ці десятеро людей знайшли це щось. Вони називали його Євангелією благодаті — і віддали все, що мали, аби ділитися ним.

Ці розділи — портрети, а не п’єдестали. Чоловіки й жінки, яких ви зустрінете на цих сторінках, не були надлюдьми, несприйнятливими до страху, сумніву, самотності чи поразки. Перші сім років Вільяма Кері в Індії не принесли жодного наверненого. Шлюб Девіда Лівінгстона розсипався під тягарем його місії. Героїчні жертви Ч. Т. Стадда йшли поруч з особистими труднощами, яких його біографи не замовчують. Джим Елліот загинув двадцятивосьмирічним, так і не побачивши жодного навернення серед народу, до якого вирушив. Надзвичайними ці життя зробила не відсутність людської слабкості, а присутність Бога, Який діє через слабких людей, що, попри все, готові.

Нехай ці десять життів зірвуть кожну відмовку на користь зручного, замкненого в собі, приватно-релігійного життя. Нехай вони знову пробудять у вас питання, на яке кожне покоління серйозних християн мусить відповісти наново: зважаючи на те, що зробив Христос, зважаючи на те, чого потребує світ, зважаючи на те, що в кожного з нас лише одне життя, — що я роблю зі своїм? Ця відповідь ще ніколи не була такою невідкладною.