Розділ 12 · 20 хв читання · 26 хв слухання
Роздум I
Роздуми над попередніми спогадами.
У житті Брейнерда ми можемо побачити, як я розумію, природу істинної релігії та спосіб її дії, коли вона виявлена у високому ступені й у могутньому вправлянні. Зокрема, варто, мабуть, звернути увагу на таке:
1. Як сильно Брейнердова релігія відрізнялася від релігії декотрих, що претендують на досвід ясної праці спасенного навернення, звершеної в їхніх серцях; які, покладаючись на неї й живучи нею, осідають у холодному, безтурботному й тілесному настрої душі та в занедбанні ґрунтовної, ревної релігії в її постійному практикуванні. Хоча його переконання в гріху й навернення були в усіх відношеннях надзвичайно ясні й вельми визначні, проте як далеко він був від того, щоб поводитися так, ніби вважав, що довершив свою справу, щойно здобув утіху й упевненість у своїй частці в Христі та в праві на небо! Навпаки, та праця в його серці, через яку він до цього дійшов, була для нього, очевидно, лише початком його праці; першим його вступом у велику справу релігії та служіння Богові; першим кроком на його поприщі. Його праця не скінчилася, і поприще його не завершилося, аж поки не скінчилося життя.
Як навернення не було кінцем його праці чи шляху його старанності й зусиль у релігії, так само не було воно й кінцем праці Духа Божого в його серці. Навпаки, то був перший світанок світла, яке відтоді дедалі більшало; початок його святих почуттів, його скорботи за гріх, його любові до Бога, його радості в Ісусі Христі, його прагнення святості. Є багато таких, що, коли мине враження новизни, незабаром помічають, що їхній стан і почуття майже такі самі, як і до їхнього гаданого навернення, щодо будь-якої теперішньої спраги Бога чи палкого поривання їхніх душ до божественних речей. Часом, правда, вони з утіхою згадують минуле, трохи зворушуються тим спогадом і так спочивають спокійно, думаючи, що вони в безпеці; і не сумніваються, що, коли помруть, підуть на небо. Зовсім інакше було з Брейнердом. Його досвід не згасав, а, очевидно, зростав. Його перша любов та інші святі почуття вже на самому початку були дуже великі; але з плином місяців і років стали значно більшими й визначнішими.
2. Його релігія явно й значною мірою відрізнялася від релігії багатьох гучних претендентів на побожність, яких часто рухають бурхливі пориви душі, які живуть низкою раптових і сильних вражень та гаданих високих осяянь і безпосередніх відкриттів; і які водночас є людьми, що мають ядучу «ревність, та не по розуму». Якщо ми переглянемо весь перебіг його досвіду, від навернення до смерті, то не знайдемо нічого такого — жодного уявного бачення Христа, що висить на хресті, а кров струменить з Його ран; чи з обличчям, що усміхається до нього; чи з руками, розкритими, щоб обійняти його: жодного бачення розгорнутої книги життя з його ім’ям, вписаним у неї; жодного чуття, як Бог чи Христос говорить до нього; жодних раптових навіювань слів чи речень, чи то з Писання, чи з чогось іншого, ніби тут-таки безпосередньо мовлених або посланих йому; жодних нових об’явлень; жодних раптових сильних навіювань про приховані факти. Не знаходжу я також у всіх записах, які він залишив про своє життя, від початку до кінця, жодного випадку радості, збудженої гаданим безпосереднім свідченням Духа чи внутрішнім безпосереднім навіюванням, що стан його напевно добрий. А спосіб, у який він переконувався у своєму доброму стані, аж до повного знищення страху, полягав у тому, що він відчував у собі живі вияви святої вдачі й небесного налаштування, енергійні вправи тієї божественної «любові, що геть виганяє страха».
3. Релігія Брейнерда не була себелюбною і корисливою; його любов до Бога була насамперед і передусім ради найвищої досконалості Його власної природи, а не збудована на заздалегідь складеному уявленні, що Бог любить його, прийняв його у Свою ласку, зробив для нього великі речі чи пообіцяв йому великі речі. Його радість була радістю в Бозі, а не в собі. Ми бачимо з його щоденника, як раз у раз, упродовж усього його життя, душа його сповнювалася невимовною солодкістю й утіхою. Зворушливі роздуми та живі уявлення про безмежну Божу славу, Його незмінне блаженство, Його верховну владу й вселенське панування; разом із солодкими виявами любові до Бога, відданням себе Йому, упокоренням себе перед Ним, зреченням себе заради Нього, покладанням на Нього, діянням для Його слави, ревним служінням Йому; а також приємні перспективи чи надії, які він мав щодо майбутнього поширення Царства Христового, — ось що було підставами його міцної й тривкої розради.
Ясно й рясно видно всюди, від його навернення до смерті, що те добро, яке було великим предметом нового смаку й апетиту, даного йому в наверненні й відтоді підтримуваного та зростаючого в його серці, — це СВЯТІСТЬ, уподібнення Богові, життя для Бога і прославлення Його. Ось що вабило його серце; ось що було осердям його душі; ось океан, до якого прямували всі потоки його релігійних почуттів; ось предмет, що полонив його палкі, спраглі бажання й ревні зусилля. Він не знав жодної справжньої досконалості чи щастя, крім цього; цього він прагнув найпалкіше й найпостійніше на землі; і це було для нього красою та блаженством неба. Саме це змушувало його так сильно й так часто тужити за тим світом слави. Це означало бути цілковито святим і цілковито зайнятим святими справами неба; і так «прославляти Бога і вічно тішитися Ним».
Його релігійні осяяння, почуття й утіхи, здавалося, великою мірою супроводжувалися євангельським смиренням, що полягало у відчутті власної цілковитої недостатності, нікчемності й огидності, з відповідним налаштуванням і настроєм серця. Як глибоко зворушували його майже безперестанку великі вади в його релігії; його величезна віддаленість від тієї духовності й святого настрою душі, які личили йому; його незнання, гордість, омертвілість, непостійність, безплідність! Його зворушувала не тільки пам’ять про його колишню гріховність до навернення, а й відчуття його теперішньої мерзенності й скверни. Він був схильний думати про себе низько не тільки перед Богом і в порівнянні з Ним, а й серед людей і в порівнянні з ними. Він охоче вважав інших святих кращими за себе; ба навіть дивився на себе як на найнижчого й найменшого зі святих; ба дуже часто — як на наймерзеннішого й найгіршого з людей. І попри його великі здобутки в духовному пізнанні, ми бачимо, що навряд чи є щось, від усвідомлення чого він частіше зворушувався й упокорювався, ніж його незнання.
Яким особливо лагідним і тихим духом він, видно, був, подібним до агнцевого, голубиного духу Ісуса Христа! Як сповнений він був любові, лагідності, тиші, прощення й милосердя! Його любов була не просто прихильністю й ревністю до якоїсь партії, а загальною доброзичливістю; дуже часто вона виявлялася в найвідчутнішій і найпалкішій любові до його найбільших противників і ворогів.
Якого м’якого й ніжного духу він був! Як далеко його досвід, надії й радощі були від того, щоб зрештою отупити й закам’янити його, послабити переконання в гріху й чуйність сумління, зробити його менш вразливим до теперішніх і минулих гріхів і менш сумлінним щодо гріхів майбутніх! Як далеко вони були від того, щоб зробити його спокійнішим у занедбанні обов’язків, які обтяжливі й незручні, повільнішим і половинчастішим у виконанні важких заповідей, менш схильним тривожитися від появи власних вад і провин, легше схильним піддатися тілесним пожадливостям! Навпаки, яке ніжне було його сумління! як легко серце його картало його! як легко й як сильно він тривожився від найменшої появи морального зла! яка велика й постійна була його ревнива пильність над власним серцем! яке суворе його дбання і чування проти гріха! які глибокі й відчутні були рани, що їх гріх завдавав його сумлінню! Ті лиха, що їх зазвичай вважають дрібними, були для нього майже нестерпним тягарем; як-от його внутрішні недоліки, те, що він не мав більшої любові до Бога, що знаходив у собі якусь млявість чи притупленість у релігії, якусь непостійність чи блукання думок. Як пригнічували й упокорювали його роздуми про такі речі, і як сповнювали його внутрішнім соромом і збентеженням! Його любов і надія, хоч і були такі, що виганяли рабський страх пекла, проте супроводжувалися благоговійним синівським страхом Божим, жахом перед гріхом і перед святим Божим невдоволенням, і щедро плекали й підносили цей страх. Його радість, здавалося, справді була радістю з дрожаннєм. Його впевненість і втіха вельми відрізнялися від фальшивої, екзальтованої самовпевненості й радості тим, що підтримували й живили плач за гріх. Отримавши втіху й повну впевненість у безпеці свого стану, він не забував своїх минулих гріхів, чи то вчинених до навернення, чи після; але пам’ять про них раз у раз оживала в його серці з новою скорботою. На ньому явно справдилося те місце: «Щоб ти згадала про все й соромилась, та не посьміла з великого стиду й уст отворити, як я все давне прощу тобі, що ти творила». Езекиїла 16:63.
Його релігійні почуття й радощі не були подібні до почуттів декого, хто раз у раз переживає захоплення й могутні пориви в товаристві, але має дуже мало почуттів на самоті й у потаємних місцях. Хоч він був вельми товариської вдачі, любив товариство святих, дуже втішався релігійною бесідою та спільним богослужінням, проте найгарячіші його почуття, і найбільший їхній вплив на його тілесну природу, і найсолодші його радощі були в молитвах у його комірчині, у самотньому спілкуванні між Богом і його власною душею: що дуже помітно впродовж усього його шляху, від навернення до смерті. Він дуже втішався святим усамітненням і любив зовсім віддалитися від усього світу, щоб розмовляти з Богом наодинці, у потаємних обов’язках.
Досвід і втіхи Брейнерда були дуже далекі від досвіду декотрих людей, який супроводжується духовним пересиченням і кладе край їхнім релігійним бажанням і прагненням, принаймні їхній гостроті й палкості; ці люди спочивають, задоволені своїми здобутками й утіхами, наче досягли своєї головної мети, яка полягає в тому, щоб погасити свій страх пекла й дати собі впевненість у Божій прихильності. Навпаки, його досвід і втіхи завжди супроводжувалися прагненнями й спрагою дедалі більшого уподібнення Богові! Що більші й солодші були його втіхи, то палкіші були його бажання святості. Він прагнув не стільки радісних відкриттів Божої любові та ясного бачення свого права на майбутнє піднесення й вічні почесті на небі, скільки більшої теперішньої святості, більшої духовності, серця, більш відданого Богові, щоб любити Його, і звеличувати, і покладатися на Нього. Він щиро бажав краще служити Богові, більше робити для Його слави, робити все, що робив, з більшою увагою до Христа як до своєї праведності й сили, і бачити поширення та піднесення Його Царства на землі. Його бажання не були пустими мріями, а такими, що були могутні й дієві, щоб надихати його на ревне, палке прагнення цих речей з якнайбільшою старанністю, невтомною працею і самозреченням. Його втіхи ніколи не клали край його шуканню Бога і змаганню здобути Його благодать; навпаки, вони ще більше спонукали його до цього.
4. Його релігія не полягала в досвіді без практики. Усі його внутрішні осяяння, почуття й утіхи, здавалося, мали пряму спрямованість до практики й виливалися в неї: і то не просто в практику, добру негативно, вільну від грубих учинків безбожності й неморальності, а в практику позитивно святу й християнську, у поважному, побожному, смиренному, лагідному, милосердному, щедрому й добродійному житті; так що служіння Богові й нашому Господеві Ісусу Христу було великою справою життя, якій він присвятив себе і якої дотримувався з найбільшою ревністю й старанністю до кінця своїх днів, через усі випробування. У ньому можна було побачити правильний спосіб бути живим у релігії. Його жвавість у релігії полягала не просто чи не головно в тому, щоб бути жвавим язиком, а ділом; не в тому, щоб випереджати інших у визнанні віри та зовнішньому показі й рясно розповідати про власний досвід; а передусім у тому, щоб бути діяльним і щедрим у працях і обов’язках релігії; «у роботї не лїниві; духом горючі, Господеві служачі, і служачи своєму родові Божою волею».
РОЗДУМ II.
Наведена розповідь про життя Брейнерда може переконати нас, що справді існує така річ, як істинна досвідна релігія, яка постає з безпосереднього божественного впливу, що надприродно просвічує й переконує розум і могутньо вражає, оживляє, освячує й скеровує серце.
Якщо хтось наполягає, що релігія Брейнерда була лише екзальтацією, плодом розпаленої уяви, я запитав би: Які ж були ПЛОДИ цієї його екзальтації? У ньому ми бачимо великий ступінь чесності й простоти; щирі й ревні бажання та зусилля пізнати й чинити все, що правильне, і уникати всього, що хибне; високий ступінь любові до Бога; насолоду досконалостями Його природи, коли щастя життя покладається в Ньому, не лише в спогляданні Його, а й у діяльному догоджанні Йому та служінні Йому; тверду й непохитну віру в Месію як Спасителя світу, великого Божого Пророка і Царя Церкви, разом із великою любов’ю до Нього, насолодою й уподобанням у дорозі спасіння через Нього та прагненням поширення Його Царства; ревні бажання, щоб Бог був прославлений, а Царство Месії поширювалося, хоч би які знаряддя для цього вживалися; незвичайну покору волі Божій, і то під величезними випробуваннями; і велику та всеосяжну доброзичливість до людства, що сягає всіх людей без різниці й виявляється в лагідності мови й поведінки, у доброму ставленні, милосерді, щедрості та в ревному шуканні добра для душ і тіл людських. Усе це ми бачимо в супроводі надзвичайного смирення, лагідності, прощення кривд і любові до ворогів. У ньому ми бачимо скромну, розсудливу й гідну поведінку з вищими, нижчими й рівними; якнайстаранніше використання часу; ревне дбання, щоб не втратити жодної його частки; і велику пильність щодо всіх видів гріха — серця, мови й учинку. Цей приклад і ці зусилля, як ми бачимо, супроводжуються найщасливішими плодами й благословенними наслідками для інших: олюдненням, ушляхетненням і дивовижним виправленням та переміною декотрих із найбільш звіроподібних дикунів — лінивих, розпусних п’яниць, убивць, грубих ідолопоклонників і чаклунів; приведенням їх до тривкої тверезості, працьовитості, побожності, чесності, сумлінності й милосердя. Названі чесноти й успішні праці завершуються зрештою дивовижним миром, непорушною стійкістю, спокоєм і покорою при відчутному наближенні смерті; із прагненням небесного стану; не лише його почестей і зовнішніх переваг, а понад усе — його моральної досконалості та святих і блаженних занять. Усе це ми бачимо в людині, безперечно, доброго розуму й судження. Тож я кажу: якщо все це — плоди екзальтації, то чому б екзальтацію не вважати бажаною й чудовою річчю? Бо що більше може зробити істинна релігія, що більше може зробити найкраща філософія?
РОЗДУМ III.
Попередня історія служить підтвердженням доктрин благодаті. Бо якщо визнати, що в основному в релігії Брейнерда є правда, суть чи цінність, то неодмінно випливає, що ці доктрини божественні; адже очевидно, що вся вона, від початку до кінця, з ними узгоджується. Саме доктрини такого роду привели його до пробудження й глибокої стурбованості речами духовної й вічної природи; цими доктринами підтримувалися й поглиблювалися його переконання в гріху; і навернення його, очевидно, цілком їм відповідало. Його навернення не було утвердженням і вдосконаленням моральних засад і звичок через вправу, і практику, і старанну дисципліну, разом із супутніми навіюваннями й співдіючою допомогою Божого Духа; а цілком надприродною працею, що враз обернула його з темряви до дивного світла і з-під влади гріха під панування божественних і святих засад. Це був наслідок, ні в чому не спричинений його силою чи працею, не здобутий його чеснотою; і не звершений, доки його спершу не привели до повного переконання, що вся його власна чеснота, сила, праці й зусилля ніколи не можуть нічого вдіяти для того, щоб спричинити чи здобути цей наслідок.
Якщо Брейнерд узагалі колись справді навернувся від гріха до Бога або колись став справді релігійним, то ніхто не може розумно сумніватися, що його навернення сталося саме тоді, коли він гадав. Переміна, яку він тоді пережив, була, очевидно, найбільшою моральною переміною, якої він будь-коли зазнав; і тоді його, вочевидь, уперше було приведено до того роду релігії, до того визначного нового складу й настрою душі, який він мав усе подальше життя. Розповідь показує, що вона відмінна за природою й родом від усього, що він будь-коли переживав раніше. Вона, очевидно, була звершена враз, без пристосування й готування його розуму поступовим, дедалі більшим переконуванням у тих самих істинах і наближенням його дедалі ближче до такого настрою: це сталося незабаром після того, як його розум був помітно сповнений богохульства, палкого вияву відчутної ворожнечі проти Бога й великого спротиву тим істинам, які він тепер усією душею прийняв і в яких спочив як у божественних і славних; істинам, у спогляданні та засвоєнні яких він покладав своє щастя. Він сам, хто напевно найкраще міг про це судити, заявляє, що налаштування й почуття, дані йому тоді й відтоді підтримувані в ньому, були найвідчутніше й найпевніше цілком відмінні за своєю природою від усього, що він будь-коли переживав раніше або про що мав будь-яке уявлення.
Звідси цілком очевидно, що релігія Брейнерда була наслідком доктрин благодаті, застосованих до його серця: і, звісно, не можна заперечити, що наслідок був добрий, хіба що ми станемо атеїстами чи деїстами. Я запитав би: чи існує насправді така річ, як християнська побожність? Якщо існує, то що вона таке? яка її природа? і яка її справедлива міра? Хіба не повинна вона бути у великому ступені? Ми рясно читаємо в Писанні про те, щоб «любити Бога всїм серцем, і всією душею, і всією думкою, і всією силою; про те, щоб розкошувати Богом, радуватися в Господї, радуватися радістю невимовною і преславною; про душу, що величає Господа, що жадає Бога, що голодує й жадає правди; про душу, що втомлюється від бажання за присудами Божими, що молиться Богові стогнаннєм невимовним, що плаче за гріх серцем сокрушеним і духом смиренним», тощо. Які повні таких речей Псалми та інші частини Писання! Тож чим ці речі, як вони виражені й виявлені в Брейнерді, — чи то самі речі, чи їхні наслідки й плоди, — відрізняються від того, як їх зображає Писання? До цих речей його привела та дивна й дивовижна переміна людини, яку він називав своїм наверненням. Хіба це не узгоджується добре з тим, що так часто говориться в Старому й Новому Заповіті про «дарування нового серця, сотворення правого духа, обновлення духом ума, освячення зовсїм, про те, щоб стати новим сотворіннєм?»
РОЗДУМ IV.
Хіба нема в попередніх спогадах про Брейнерда багато такого, що навчає й спонукає до обов’язку нас, покликаних до праці служіння, і всіх, хто є кандидатами до цієї великої праці? Яке глибоке відчуття, здавалося, мав він величі й важливості цієї праці, і з якою вагою лежала вона на його душі! Як гостро відчував він власну недостатність для цієї праці; і яке велике було його покладання на Божу достатність! Як дбав, щоб бути до неї придатним! і задля цього скільки часу проводив у молитві й пості, а також у читанні та роздумах, віддаючи себе цьому! Як посвятив він усе своє життя, усі свої сили й таланти Богові; і покинув та зрікся світу з усіма його приємними й підступними втіхами, щоб бути цілком вільним служити Христові в цій праці і «угодити тому, хто вибрав його воїном під проводом Починателя спасення нашого!» З якою дбайливістю, урочистістю й старанністю віддав він себе Богові, нашому Спасителеві, і шукав Його присутності та благословення в потаємності під час свого рукоположення! і як усе його серце, видно, було постійно віддане, увесь його час ужитий і вся його сила витрачена на справу, яку він тоді урочисто взяв на себе і до якої був привселюдно відокремлений! Його історія показує нам правильний шлях до успіху в праці служіння. Він шукав його, як рішучий воїн шукає перемоги в облозі чи битві; або як людина, що біжить на перегонах, прагне великої нагороди. Натхненний любов’ю до Христа й душ людських, як він «всякого часу подвизався», не тільки в слові й науці, привселюдно й наодинці, а й у молитвах день і ніч, «борючись із Богом» у потаємності та «мучачись, мов перед родинами», з невимовними стогонами й муками, «доки Христос вʼобразить ся» в серцях людей, до яких його було послано! Як він прагнув благословення на своє служіння і «пильнував душ, яко той, що має перелїк оддати!» Як він «ступав силою Господа Бога», шукаючи особливого впливу Духа й покладаючись на Нього, щоб Він допомагав йому й дарував успіх! Який же був щасливий плід наприкінці, хоч і після довгого чекання та багатьох темних і гнітючих ознак? Як справжній син Якова, він вистояв у боротьбі через усю темряву ночі, аж поки не зайнявся день.
Місіонерам зокрема хай дасть науку його приклад праці, молитви, самозречення й терпіння лиха з невтомною рішучістю й терпеливістю, а також його вірна, пильна й розважлива поведінка в багатьох інших відношеннях.
РОЗДУМ V.
Наведена розповідь про життя Брейнерда може дати науку християнам загалом; адже вона показує в багатьох відношеннях правильний спосіб практикувати релігію, щоб досягти її цілей і отримати її користі; або як християнам слід «бігти на боротьбу, що перед ними», якщо вони хочуть не «бігти марно чи бігти, якби на непевне», а шанувати Бога у світі, прикрашати своє визнання, бути корисними людству, мати втіхи релігії за життя, бути вільними від тривожних сумнівів і темних побоювань щодо стану своїх душ, мати мир при наближенні смерті й «з радістю скінчити путь свій». Загалом він для цього дуже радив викуплення часу, велику старанність у справі християнського життя, пильність тощо, і сам надзвичайно яскраво виявляв ці речі на ділі.
Зокрема, його приклад і успіх щодо одного обов’язку можуть бути особливо корисні і служителям, і простим християнам; я маю на увазі обов’язок потаємного посту. Читач бачив, як наполегливо Брейнерд радить цей обов’язок і як часто він сам у ньому вправлявся; не могло також уникнути уваги, як дуже Бог визнавав і благословляв його в цьому і яку велику користь це, очевидно, приносило його душі. Серед усіх численних днів, проведених ним у потаємному пості й молитві, про які він розповідає у своєму щоденнику, навряд чи знайдеться хоч один, який не супроводжувався б або незабаром не змінювався б явним успіхом і визначним благословенням в особливих впливах і розрадах Божого Духа; і дуже часто ще до кінця того дня. Але слід зауважити, що, беручись за цей обов’язок, він робив це по-справжньому ревно; «постановляючи твердо за Бога держатись» і «в молитві непереставаючи», з великою мірою духу Якова, який сказав ангелові: «Не пущу; мусиш благословити мене».
РОЗДУМ VI.
У попередній розповіді є багато такого, що спонукає й заохочує Божий народ до ревних молитов і зусиль задля поширення й розширення Царства Христового у світі. Брейнерд дав нам у цьому чудовий приклад. Він шукав добробуту Сіону з усієї сили; і ставив Єрусалим над усі радощі свої. Як його душа тужила за цим і прагнула цього! як ревно й часто він боровся за це з Богом! і як далеко він у цих бажаннях і молитвах, здавалося, був піднесений понад усі приватні й себелюбні міркування! бувши натхненний чистою любов’ю до Христа, ревним бажанням Його слави та безкорисливою прихильністю до душ людських.
Роздум над цим має бути не лише спонукою для Божого народу, а й може бути для них слушним заохоченням багато шукати й молитися про загальне виливання Духа Божого і широке відродження релігії. Признаюся, що те, що Бог дав такому видатному Своєму слузі стільки духу молитви про цю милість і спонукав його так надзвичайно, з такою палкою спрагою душі, раз у раз, упродовж усього життя, боротися в молитві за неї, — це одна з тих речей, що дають мені велику надію, що Бог має намір незабаром звершити щось дуже славне для добра Своєї Церкви. Один такий приклад, як я гадаю, дає більше заохочення, ніж звичайні, холодні, формальні молитви тисяч. Як бажання й молитви Брейнерда про прихід Христового Царства були дуже особливі й надзвичайні, так, думаю, ми можемо слушно сподіватися, що Бог, Який збудив ці бажання й молитви, відповість на них чимось особливим і надзвичайним. І особливо, на мою думку, варто відзначити нам на заохочення те, що його серце незвичайно поривалося в прагненнях і молитвах за процвітання Христового Царства на землі, коли він наближався до смерті; і що з останнім подихом він видихнув свою відлітаючу душу на лоно свого Відкупителя, у молитвах і поривах до тієї славної події; відходячи з дуже великою надією, що вона незабаром почне здійснюватися.
Я не хотів би закінчити ці роздуми без вдячного визнання Божої милості в обставинах смерті Брейнерда, і особливо ласкавого розпорядження Провидіння щодо мене та моєї родини, яке так улаштувало, що його, хоч звичайне місце його перебування було більш ніж за двісті миль звідси, привезли до мого дому в його останній недузі, і він тут помер. Так ми мали нагоду близько пізнати його й багато з ним розмовляти, виявити йому доброту в таких обставинах, бачити його поведінку перед смертю, чути його передсмертні слова, прийняти його передсмертні поради й мати користь від його передсмертних молитов. Нехай Бог у безмежній милості дасть, щоб ми завжди зберігали належну пам’ять про ці речі й належно використали переваги, які ми мали в цьому! Нехай Господь дасть також, щоб наведена розповідь про життя й смерть Брейнерда принесла велику духовну користь усім, хто її читатиме, і стала щасливим засобом сприяння відродженню істинної релігії! Амінь.