Розділ 11 · 1 год 28 хв читання · 1 год 54 хв слухання
Від завершення його публічного щоденника, 19 червня 1746 року, до смерті—продовження праці в Кроссвіксунгу і Кренбері—подорож із шістьма індіанцями-християнами до Саскуеганни і праця там—повернення до Кроссвіксунга—змушений через виснаження сил залишити індіанців—прикутий хворобою в Елізабеттауні
[19 червня 1746 року — 9 жовтня 1747 року.]
День Господній, 29 червня 1746 року.—«Проповідував в обидві частини дня на Йоана 14:19. Богові було вгодно допомогти мені, подати мені і свободу, і силу, особливо під кінець моїх проповідей до полудня і по полудні. Божа сила виявилася в зібранні під час обох служінь. Багато Божих людей було підкріплено й розчулено Божественними речами; одного чи двох, що довго були в тривозі, утішено; переконання в гріху в багатьох випадках потужно ожили; а один чоловік у літах, що недавно почав відвідувати наші зібрання і досі здавався нечутливим, мов колода, був глибоко пробуджений. Бог дивовижно відновив і продовжив мої сили. Опівдні я був такий виснажений, що ледве міг ходити, і всі мої суглоби так тремтіли, що я не міг сидіти й навіть руки втримати спокійно; і все ж Бог укріпив мене проповідувати з силою по полудні, хоча я вже був оголосив своєму народові, що не сподіваюся бути спроможним на це. Потім провів якийсь час у розмові, зокрема з кількома особами, про їхній духовний стан; і щодо одного чи двох мав деяке задоволення. Згодом молився з хворою дитиною і сказав слово напучення. Мені допомагалося в усій моїй праці. Благословен Бог! Повернувся додому здоровішим, ніж був уранці, хоча білизна на мені була мокра — хоч викручуй — від трохи по десятій і аж за п’яту по полудні. Мій дух також значно підкріпився, і душа моя раділа надією, що я з благодаті зробив дещо для Бога. Увечері вийшов і мав солодку пору в потаємній молитві та хвалі. Але о, я пізнав правдивість слів Псалмоспівця: „Моя доброта не сягає до тебе“! Я не міг нічим віддячити Богові; я прагнув жити тільки для Нього і бути налаштованим на Його хвалу і служіння повіки. О, коли б мені духовності й святого запалу, щоб я витрачав себе і був витрачений для Бога до останньої моєї хвилини.
10 липня.—«Більшу частину дня провів за писанням. Надвечір поїхав до пана Теннента; мав приємну розмову; увечері повернувся додому в урочистому, солодкому настрої душі; підкріпився в потаємних обов’язках, прагнув жити цілком і тільки для Бога і ясно бачив, що в світі немає нічого, гідного моєї прихильності, — моє серце було мертве до всього земного; проте не через пригніченість, як буває часом, а від погляду на кращу спадщину.
12 липня.—«Цей день мій збір провів у пості й молитві, готуючись до Вечері Господньої. Я проповідував в обидві частини дня на Римлян 4:25: „котрий був переданий за погрішення наші“ і т. д. Бог подав мені деяку допомогу, і слово супроводжувала певна Божественна сила, тож це була приємна пора. Потім я повів їх до урочистого відновлення їхнього завіту і нового посвячення себе Богові. Це була пора і урочиста, і солодка, і Бог, здавалося, був „посеред нас“. Увечері повернувся до свого житла у втішному настрої душі.
День Господній, 13 липня.—«До полудня проповідував про „хлїб життя“ на Йоана 6:35. Бог подав мені деяку допомогу, особливо в одній частині проповіді; і в зібранні під дією Божественної істини виявилася ніжна зворушеність; моя душа також дещо підкріпилася. Звершив Вечерю Господню для тридцяти одного з індіанців. Бог, здавалося, був присутній у цьому таїнстві; причасники були солодко розчулені й підкріплені. О, як вони розчулювалися, щойно відкрили святі дари! Ледве чи було сухе око серед них, коли я зняв полотно і показав їм знаки ламаного тіла Христового. Трохи відпочивши після звершення таїнства, я відвідав причасників і знайшов їх загалом у солодкому, любовному настрої; не без подібності до того, що виявлялося серед них під час попереднього причастя, 27 квітня. По полудні проповідував про прихід до Христа і про задоволення тих, хто приходить, на той самий вірш, на якому зосереджувався до полудня. Це також була приємна пора, пора великої ніжності, зворушення й розширення серця в Божому служінні; і Бог, я переконаний, увінчав наше зібрання Своєю присутністю. Повернувся додому дуже виснажений, проте радіючи з Божої доброти.
14 липня.—«Пішов до свого народу і проповідував їм на Псальму 119:106: „Я клявся хоронити присуди справедливостї твоєї“ і т. д. Зауважив: (1.) що всі Божі присуди, або заповіді, праведні. (2.) Що Божий народ поклявся їх дотримуватися; і робить це особливо при Господньому столі. Здавалося, на зібрання діяв могутній Божественний вплив, і під словом було чимало розчулення. Потім я повів їх до відновлення завіту перед Богом, що вони пильнуватимуть себе й одне одного, щоб не впасти в гріх і не зганьбити ім’я Христове. Ця дія відбувалася з великою урочистістю; і Бог, здавалося, визнав її, збудивши в них страх і підозріливість до самих себе, щоб не згрішити проти Бога; тож присутність Божа, здавалося, була серед нас у цьому завершенні урочистостей причастя.
21 липня.—«Проповідував індіанцям, головно заради кількох чужинців; оголосив свій намір незабаром вирушити в подорож до Саскуеганни; закликав свій народ молитися за мене, щоб Бог був зі мною в тій подорожі; а тоді вибрав із громади кількох осіб, щоб подорожували зі мною. Потім провів якийсь час у розмові з чужинцями, і вони мене дещо підбадьорили. Подбав про світські справи свого народу і чимало ними клопотався. Мав певну міру спокою і втіхи в потаємному усамітненні.
22 липня.—«Більшу частину дня був у пригніченому настрої; хотів зносити життя до кінця і щоб воно скінчилося; але мав і деякі бажання жити для Бога і зносити життя для Нього. О, коли б я справді міг так робити!»
29 липня.—«Мій розум був бадьорий і вільний від меланхолії, яка часто мене мучить; у різні години дня мав свободу підносити погляд до Бога. Увечері мав утішну пору в потаємній молитві; мені допомагалося благати Бога за мій власний дорогий народ, щоб Він продовжував Своє благословенне діло серед них; і допомагалося молитися, щоб Божа присутність супроводжувала мене в моїй задуманій подорожі до Саскуеганни. Я ледве знав, як відійти від престолу благодаті, і мені було прикро, що треба йти спати; я прагнув зробити щось для Бога, але не знав як. Благословен Бог за цю свободу від пригніченості!
30 липня.—«Був незвичайно втішений і тілом, і душею; особливо до полудня мій розум був урочистий; мені допомагалося в моїй праці, і Бог, здавалося, був близько до мене; тож цей день був такий утішний, як мало який із тих, що я мав останнім часом. Увечері мав ласку допомоги в потаємній молитві і почувався майже так, як попереднього вечора. Благословен Бог за ту свободу, яку я тоді мав біля престолу благодаті, — за себе, за свій народ і за своїх дорогих друзів!
1 серпня.—«Увечері мав солодку пору в потаємній молитві; хмари темряви й гнітючих турбот солодко розвіялися, і не лишилося нічого тривожного. О, який ясний був мій розум у цю пору! який вільний від того розсіяного неспокою, що я його часто відчував! „Нехай буде воля твоя“ — це прохання було солодке для моєї душі; і якби Бог звелів мені самому вибирати в будь-якій справі, я волів би віддати вибір Йому; бо бачив, що Він безмежно мудрий і не може зробити нічого хибно, як міг би я. Мені допомагалося в молитві за моє дороге стадо, щоб Бог сприяв Своєму ділу серед них і пішов зі мною в моїй задуманій подорожі до Саскуеганни; допомагалося згадати моїх дорогих друзів у Новій Англії і моїх дорогих братів у служінні. Я знаходив у солодкому обов’язку молитви досить, щоб він тримав мене в ній цілу ніч, коли б дозволяв мій тілесний стан. О, як солодко, коли дано від щирого серця сказати: „Господи, не моя воля, а Твоя нехай буде“.
2 серпня.—«Під вечір проповідував на Маттея 11:29. „Візьміть ярмо моє на себе“ і т. д. Мав значну допомогу, і присутність Божа, здавалося, досить помітно була в зібранні; Божественна істина справила сильне враження і на святих, і на грішників. Благословен Бог за таке оживлення серед нас! Увечері був дуже втомлений, але відчув, що мій дух підтримано й підкріплено.
7 серпня.—«Поїхав до свого дому, де провів минулу зиму, щоб забрати деякі речі, потрібні мені для подорожі на Саскуеганну; підкріпився, побачивши те місце, яке Бог так дивовижно відвідав зливами Своєї благодаті. О, якою дивовижною часто виявлялася там сила Божа! „Прославляй, душе моя, Господа, і не забудь усї добродїйства його!“
9 серпня.—«По полудні відвідав свій народ; упорядкував їхні справи, наскільки це було можливо, і обміркував для них, як вести їхні світські справи; урочисто промовив до них і закінчив молитвою. Увечері був спокійний і втішений, і дещо палкий у потаємній молитві; мав певне відчуття і бачення вічного світу; і знайшов ясність духу. О, коли б я міг звеличувати Господа за будь-яку свободу, яку Він дає мені в молитві!
День Господній, 10 серпня.—«Проповідував своєму народові в обидві частини дня на Дїяння 3:19: „Покайте ся ж“ і т. д. Коли я говорив про покаяння до полудня, Бог допоміг мені, так що моя проповідь була дошукливою; дехто плакав — і з індіанців, і з білих, — і Боже слово супроводжувала певна сила. У перерві я розмовляв про їхній духовний стан, і одна з тих осіб зовсім недавно знайшла втіху після духовного неспокою і тривоги. По полудні мені знову дещо допомагалося, хоч я був слабкий і втомлений. Цього дня троє осіб публічно визнали свою віру. Увечері був у втішному настрої і мав деяке задоволення в потаємній молитві. Рідко я почувався таким сповненим ніжності, як цього дня.
11 серпня.—«Збираючись наступного дня, з дозволу Провидіння, вирушити в подорож до Саскуеганни, я провів частину цього дня в молитві зі своїм народом, щоб Бог благословив і дав успіх моїй задуманій подорожі, щоб Він послав Свого благословенного Духа зі Своїм словом і встановив Своє царство серед бідних індіанців у пустелі. Поки я розкривав і прикладав частину 110-го і 111-го псалмів, сила Божа, здавалося, певною мірою зійшла на зібрання; а коли я промовляв першу молитву, багато хто розчулився, і я сам відчув певне зворушливе розширення душі. Проповідував на Дїяння 4:31: „А як помолились вони, захитало ся місце“ і т. д. Бог допоміг мені, а також моєму перекладачеві; серед нас було потрясіння й розчулення; і кілька, я не сумніваюся, певною мірою „сповнились Духом сьвятим“. Потім помолився пан Макнайт; а тоді я розкрив дві останні строфи 72-го псалма; і тоді Бог був присутній з нами; особливо коли я зосереджувався на обітниці, що всї народи будуть прославляти великого Відкупителя. Моя душа підкріпилася від думки, що цей день, ця благословенна, славна пора, неодмінно настане; і я вірю, що багато хто з мого дорогого народу також підкріпився. Потім молився; мав деяку свободу, але був майже виснажений; тоді вийшов і залишив свій народ самих провадити релігійні вправи. Вони кілька разів молилися і співали, поки я відпочивав і відновлював сили. Потім пішов на зібрання, помолився з ним і відпустив його. Благословен Бог, це був день благодаті. Багато було сліз і зворушених ридань серед нас цього дня. Увечері моя душа підкріпилася в молитві; мав свободу біля престолу благодаті, молячись за свій народ і друзів і за Божу церкву загалом. „Благослови, душе моя, Господа“.»
Наступного дня він вирушив у подорож до Саскуеганни, і з ним шестеро його індіанців-християн, яких він вибрав зі своєї громади як тих, кого вважав найпридатнішими, щоб допомагати йому в справі, заради якої він ішов. Він подався через Філадельфію, маючи намір вийти до Саскуеганни далеко внизу, де її заселили білі люди, нижче краю, заселеного індіанцями; а тоді піднятися вгору рікою до індіанських осель. Бо хоч ця дорога була набагато довша, проте так він уникав гір і страхітливої пустелі, які треба перетинати коротшим шляхом; а той шлях раніше виявився для нього надзвичайно важким і виснажливим.
19 серпня.—«Ночував на березі Саскуеганни. І цього, і попереднього дня був слабкий і нездоровий, і відчув, що мій дух значно пригнічений, бо не зустрічав нікого, кого вважав би побожними людьми.
20 серпня.—«Пролежавши всю ніч у холодному поті, я цього ранку відкашляв багато кров’янистої мокроти, і був у великому тілесному розладі та й немало в меланхолії; але дещо підбадьорювало мене те, що я мав потаємну надію незабаром отримати звільнення від землі і всіх її трудів і смутків. Цього дня доїхав до одного Чемберса, на Саскуеганні, і там заночував. Увечері дуже страждав через безбожну ватагу, що пиячила, лаялася і т. д. О, яким пеклом було б опинитися серед безбожних! Мав приємну розмову з одним подорожнім, який, здавалося, мав певний смак до справжньої віри.
21 серпня.—«Проїхав вгору рікою близько п’ятнадцяти миль і там заночував у родині, яка здавалася зовсім позбавленою Бога. Силкувався поговорити з господарем про життя віри, але виявив, що він дуже вправно ухиляється від такої розмови. О, яка смерть для декого — чути про Божі речі! Був не у своїй стихії; але не такий пригнічений, як часом буває.
22 серпня.—«Продовжував свій шлях угору рікою; тепер зі мною були мої люди, які раніше розлучилися зі мною; ми проїхали вище всіх англійських поселень; уночі ночували просто в лісі, і я спав спокійніше, ніж серед безбожного товариства білих людей. Цього вечора мав деяку свободу в потаємній молитві; і мені допомагалося згадати дорогих друзів, а також моє дороге стадо і Божу церкву загалом.
23 серпня.—«Під вечір прибув до індіанського містечка, що зветься Шомокін; був не такий пригнічений, як раніше, але все ж дещо стурбований. Увечері був спокійний і мав деяку свободу в тому, щоб залишити своє все Богові.
День Господній, 24 серпня.—«Під полудень відвідав декого з делаварів і розмовляв з ними про християнство. По полудні говорив Королеві та іншим про Божественні речі; вони, здавалося, були схильні слухати. Більшу частину дня провів у цих заняттях. Увечері мав деяку втіху й задоволення; а особливо — деяку солодкість у потаємній молитві. Цей обов’язок став для мене таким приємним, що я любив виходити надвір і раз у раз вдаватися до нього. О, як утішає хоч малий проблиск Бога!
25 серпня.—«Більшу частину дня провів за писанням. Послав людей, що були зі мною, поговорити з індіанцями й заприязнитися та зблизитися з ними, щоб я мав кращу нагоду говорити з ними про християнство. Цього дня їхні відвідини, здавалося, принесли деяке добро: багато хто виявився готовим прислухатися до християнства. Цього вечора мій дух трохи підкріпився, і я знайшов деяку свободу й задоволення в молитві.
26 серпня.—«Близько полудня проповідував чималому числу індіанців. Бог допоміг мені, я переконаний; бо мені дано було говорити з великою простотою, з певним жаром і силою; і проповідь справила враження на декого і зробила їх дуже серйозними. Я думав, що тепер усе виглядає так само обнадійливо, як і в Кроссвіксунгу. Під час моїх перших відвідин тих індіанців я був трохи підбадьорений; я наполягав на всьому з усієї сили і викликав своїх людей, які тоді були присутні, дати своє свідчення за Бога; що вони й зробили. Надвечір підкріпився; мав серце молитися про встановлення Божого царства тут, а також за мій дорогий збір унизу і моїх дорогих друзів деінде.
28 серпня.—«До полудня був у великій душевній стурбованості про свою працю. Мене відвідали деякі, хто хотів почути мою проповідь; по полудні я говорив до них з певною палкістю і силкувався переконати їх навернутися до Бога. Був сповнений турботи про царство Христове і знайшов деяке розширення душі в молитві, і потаємній, і в моїй родині. Ледве чи коли бачив ясніше, ніж цього дня, що навертати душі, а особливо бідних поган, — це Боже діло. Я знав, що не можу їх зворушити; я бачив, що можу лише говорити до сухих кісток, але не можу дати їм жодного відчуття того, що говорю. Мої очі були звернені до Бога по допомогу: я міг сказати, що діло — Його; і якщо воно здійсниться, слава буде Його.
День Господній, 31 серпня.—«Уранці провів багато часу в потаємних обов’язках; відчував тягар на своєму дусі і не міг не волати до Бога з тривогою і запалом душі. Провів якийсь час також у читанні та поясненні Божого слова моїй дорогій родині, що була зі мною, а також у співі й молитві з ними. Потім говорив Боже слово небагатьом саскуеганським індіанцям. По полудні почувався дуже слабким і немічним. Під вечір дещо підкріпився духом через певне бачення речей, що стосуються моєї великої праці. О, яка важка моя праця, коли віра не може вхопитися за всемогутню руку, щоб її виконати! Багато разів я був готовий пропасти в такому стані. Благословен Бог, що я можу приходити до повного джерела!
1 вересня.—«Вирушив у подорож до місця, що зветься Великий острів, близько п’ятдесяти миль від Шомокіна, на північно-західному рукаві Саскуеганни. Проїхав частину дороги і вночі ночував у лісі. Цього дня був надзвичайно немічний і наступної ночі дуже пітнів.
2 вересня.—«Їхав далі, але не швидше, ніж мої люди йшли пішки. Був дуже слабкий, і цього, і попередніх днів. Я був такий немічний і знесилений, що боявся, що мене вб’є ночівля просто неба; а оскільки дехто з нашого товариства від нас відстав, так що ми тепер не мали з собою сокири, мені не лишалося нічого іншого, як залізти на молоду сосну і ножем обтяти гілля, щоб зробити собі захист від роси. Але вечір був хмарний, і йшлося на дощ, тож я все ще боявся, що буду вкрай незахищений: дуже пітнів, так що білизна на мені майже всю ніч була мокра, хоч викручуй. Ледве чи коли я був слабший і втомленіший, ніж цього вечора, коли взагалі міг сидіти. Це було сумне становище; але я намагався заспокоїти себе думкою, що міг би опинитися в набагато гірших обставинах — серед ворогів і т. д.
3 вересня.—«Поїхав до Делаварського містечка; застав багатьох, що пиячили і були п’яні. Розмовляв з деякими індіанцями про християнство; помітив, що мій перекладач дуже ревно взявся до своєї праці і мав у ній допомогу; кілька осіб, здавалося, слухали з великою щирістю й запалом душі. Близько полудня поїхав до невеликого містечка шоні, милі за вісім звідти; провів там годину чи дві, повернувся до Делаварського містечка і там заночував. Ледве чи коли я був більше збентежений відчуттям власної неплідності й непридатності до своєї праці, ніж тепер. О, яким мертвим, бездушним, безплідним, нікчемним нещасним я тепер себе бачив! Мій дух був такий пригнічений, а тілесні сили такі виснажені, що я не міг нічого робити. Нарешті, вкрай перевтомлений, ліг на буйволову шкуру; але цілу ніч дуже пітнів.
4 вересня.—«Уранці розмовляв з індіанцями про християнство; потім мій перекладач продовжив розмову досить довго. Дехто, здавалося, був добре налаштований і дещо зворушений. Залишив це місце і повернув назад до Шомокіна; а вночі ночував там само, де ночував попереднього понеділка: увечері був у дуже незручних обставинах, бо мої люди забарилися і прийшли до мене лише після десятої вечора; тож я не мав вогню, щоб зварити якусь їжу, чи зігрітися, чи відганяти диких звірів; і ледве чи коли був слабший і виснаженіший. Проте я ліг і заснув, перш ніж мої люди надійшли, не сподіваючись нічого іншого, як провести всю ніч на самоті й без вогню.
5 вересня.—«Був надзвичайно слабкий, так що ледве міг їхати верхи; часом здавалося, що я от-от упаду з коня і лишуся лежати просто в лісі: проте надвечір дістався до Шомокіна: відчув певний дух вдячності за те, що Бог досі мене повернув: підкріпився, побачивши одного з моїх християн, якого залишив тут під час своєї недавньої мандрівки.
6 вересня.—«Провів день у дуже слабкому стані; кашляв і плював кров’ю, і майже не мав апетиту до тієї їжі, що була зі мною; міг робити дуже мало, хіба що трохи поговорив про Божественні речі зі своїми людьми та з кількома, кого зустрів. На цей час, через тілесну неміч, мав дуже мало життя чи серця, щоб говорити за Бога. Ледве чи коли був більше присоромлений і збентежений у собі, ніж тепер. Я усвідомлював, що багато Божих людей знали, що я тоді вирушив із наміром — або принаймні під приводом — зробити щось для Бога і в Його справі серед бідних індіанців; і вони готові були думати, що я духом горючий; але о, бездушний настрій мого серця сповнював мене соромом! О, думалося мені, якби Божі люди знали мене так, як знає Бог, вони не думали б так високо про мою ревність і рішучість для Бога, як, можливо, думають тепер! Я не міг не бажати, щоб вони побачили, який я бездушний і нерішучий, щоб вони позбулися омани і „не думали про мене більш, нїж треба думати“. А проте я думав: якби вони побачили всю міру моєї невірності, мізерність моєї відваги й рішучості для Бога, вони були б готові зачинити переді мною свої двері як перед недостойним товариства чи дружби християн.
День Господній, 7 вересня.—«Був майже в тому самому слабкому тілесному стані й пригніченому настрої душі, що й попереднього дня: моя душа була засмучена й тужила, що я не можу нічого зробити для Бога. Читав і пояснював частину Божого слова своїй дорогій родині і провів деякий час у молитві з ними; трохи говорив також до язичників; але провів неділю з малою втіхою.
8 вересня.—«Перед полуднем перебував серед індіанців; по обіді залишив Шомокін і спустився вниз по річці на кілька миль. Я мав намір пробути ще досить довго серед індіанців на Саскуеганні, але здійснити цей задум мені завадили хвороба, що там панувала, кволий стан моїх власних людей, які були зі мною, а надто моя власна надзвичайна слабкість: майже всю подорож мене мучили сильні нічні поти й кровохаркання. Більшу частину часу я був такий кволий і знеможений, що, здавалося, ніколи не зможу дістатися додому; а водночас я був вельми позбавлений вигод і навіть найнеобхіднішого для життя — принаймні того, що необхідне людині в такому немічному стані. У цій подорожі мені часом давано говорити Боже слово з певною силою, і Божа істина справляла деяке враження на тих, хто мене слухав; тож декілька осіб, і чоловіки, і жінки, старі й молоді, ніби пристали до нас і були прихильно налаштовані до християнства; але інші глузували й кричали, і це остудило тих, хто перед тим здавався приязним, — принаймні декого з них. Проте Бог часом був явно присутній, допомагаючи мені, моєму перекладачеві та іншим дорогим друзям, які були зі мною. Бог часом давав добру міру свободи в молитві про збирання там душ; і я не міг не плекати сильної надії, що ця подорож не буде зовсім безплідною. Чи наслідком її буде встановлення там Христового Царства, чи тільки те, що кілька людей прийдуть униз до моєї громади в Нью-Джерсі, чи, може, вони лише тепер готуються до якихось дальших спроб, що їх можуть між ними здійснити, — цього я не вирішував; але був переконаний, що подорож не пропаде даремно. Благословен Бог, що я мав хоч якусь підбадьору й надію.
9 вересня.—«Проїхав униз по річці близько тридцяти миль. Був украй слабкий, дуже стомлений і змок під грозою. Говорив з певним запалом і прямотою до кількох бідних темних душ про життя і силу віри: що є, а що не є свідченнями про неї. Вони дуже здивувалися, побачивши, як мої індіанці просять благословення й дякують за обідом, і вважали це дуже вагомим свідченням благодаті в них; але так само здивувалися, коли я наполягав, що ні це, ні навіть потаємна молитва не є певним свідченням благодаті. О, неуцтво світу! Як деякі порожні зовнішні форми, що всі можуть бути цілком самолюбними, приймають за справжню віру, за непомильні її свідчення! Нехай Господь змилується над ошуканим світом!
11 вересня.—«Їхав додому; але був дуже слабкий і часом ледве міг триматися в сідлі. Мене дуже наполегливо запрошували проповідувати в молитовному домі, повз який я проїжджав, бо люди саме тоді зібралися, але я не міг через слабкість. Був покірний і спокійний у своїй немочі; але дуже турбувався про моїх супутників у дорозі, яких залишив з великим жалем — одних кульгавими, інших хворими.
20 вересня.—«Прибув до свого народу (поблизу Кренбері) якраз надвечір; застав їх за спільною молитвою; увійшов і розповів їм дещо про те, як Бог повівся зі мною та моїми супутниками в подорожі; і це, здається, зворушило їх. Потім я помолився з ними, і мені здавалося, що Божа присутність була серед нас; декілька розчулилися до сліз і, здавалося, відчували Божі речі. Будучи дуже слабким, я мусив незабаром піти до свого житла і ввечері почувався зовсім виснаженим. Так Бог провів мене крізь труди й небезпеки ще однієї подорожі до Саскуеганни й знову повернув мене в безпеці, хоч і в дуже поганому тілесному стані. О, якби моя душа була справді вдячна за нові вияви милосердя! Багато труднощів і скорбот я витерпів у цій подорожі; але Господь підтримував мене в усіх них.»
Досі Брейнерд постійно вів щоденник, записуючи день у день, що відбувалося, майже без перерв; але відтепер його щоденник часто переривається через хворобу, яка нерідко доводила його до такої знемоги, що він або зовсім не міг писати, або не міг добре нести тягар такої постійної праці, якої вимагало щовечора пригадувати все, що сталося за день, обдумувати це й упорядковано викладати на папері. Однак щоденника він зовсім не закинув, а час від часу дбав про те, щоб занотовувати в ньому найважливіше про себе самого й про стан своєї душі, аж до кількох днів перед смертю.
День Господній, 21 вересня 1746 року.—«Я був такий слабкий, що не міг проповідувати й навіть не наважувався поїхати до свого народу перед полуднем. По обіді поїхав; сидячи в кріслі, говорив до них з Римлян 14:7, 8. Мене зміцнено й підтримано в промові, і в зібранні виявилося щось утішне. Я повернувся до свого житла вкрай стомлений, але вдячний, що мені дано сили сказати слово моєму бідному народові, від якого я так довго був відсутній. Цієї ночі зміг спати дуже мало через утому й біль. О, який блаженний я був би, якби те мале, що я роблю, все робилося з правильними намірами! О, якби „коли живу, щоб Господеві жив; коли вмираю, щоб Господеві вмирав; щоб, чи живучи, чи вмираючи, я був Господній!“
27 вересня.—«Провів цей день, як і весь минулий тиждень, у великій тілесній слабкості, мучений сильним кашлем і чималою гарячкою. Я не мав апетиту до жодної їжі, не міг її втримати в шлунку й часто мало спочивав у ліжку через болі в грудях і спині. Проте я міг щодня їздити до свого народу, милі за дві, і трохи доглядати тих, хто тоді працював над невеликим будиночком, щоб я жив у ньому серед індіанців. Часом я ледве міг ходити, а протягом тижня жодного разу не міг висидіти цілий день. Був спокійний і врівноважений і мало потерпав від меланхолії, як бувало в попередні періоди слабкості. Чи я колись одужаю, чи ні, здавалося дуже сумнівним; але мене багато разів утішало те, що життя і смерть не залежали від мого вибору. Мені приємно було думати, що Той, Хто безмежно мудрий, мав вирішення цієї справи, і що мені не треба було клопотатися, розглядаючи й зважуючи все з усіх боків, щоб вибрати, чи жити мені, чи вмерти. Так минав мій час; я мав мало сили молитися, жодної — писати чи читати, і майже жодної — роздумувати; але, з Божої доброти, я міг з великим спокоєм дивитися смерті в обличчя, а часто й з відчутною радістю. О, яке це блаженство — бути постійно готовим до смерті!
. Це був четвертий дім, який він збудував, щоб жити серед індіанців. Окрім того, що в Каунауміку, того, що на Розвилках Делаверу, і ще одного в Кроссвіксунгу, тепер він збудував один у Кренбері.
День Господній, 28 вересня.—«Поїхав до свого народу і, хоч був дуже слабкий, спробував проповідувати з 2 Коринтян 13:5. Говорив близько пів години, і в цей час, здавалося, Божа сила супроводжувала слово; але, будучи вкрай слабким, мусив припинити; і після нападу знемоги насилу доїхав до свого житла, де, лігши в ліжко, пролежав кілька годин у пекучій гарячці, майже в маренні, аж поки під ранок гарячка не минула з сильним потом. Мене часто лихоманило, і я не міг спокійно відпочити після проповіді; але це був найтяжчий, найболісніший напад, який будь-коли спричинила мені проповідь. Проте в душі я почувався цілком спокійно, бо доклав усіх зусиль, щоб говорити за Бога, і знав, що більше нічого зробити не можу.
4 жовтня.—«Провів першу половину цього тижня у великій немочі й розладі здоров’я, як і кілька тижнів перед тим; проте до четверга міг щодня трохи їздити верхи, хоча не міг висидіти й пів дня. Щодня трохи доглядав людей, що працювали над моїм домом. У п’ятницю по обіді відчув себе дивовижно ожилим і зміцненим. Оскільки я вже деякий час тому повідомив свій народ, а особливо тих із них, хто був на Розвилках Делаверу, що, з дозволу Провидіння, маю намір звершити Господню вечерю в першу неділю жовтня, то в п’ятницю по обіді я проповідував, готуючи до таїнства, з 2 Коринтян 13:5, завершивши те, що мав намір сказати на цю тему минулої неділі. Бог благословив проповідь, і вона пробудила побожні почуття й дух благоговіння в Його народі, а також глибоко зворушила одного, хто був відступив від Бога, так що він став судити й осуджувати себе. Я був на диво зміцнений у своїй праці, поки говорив; але одразу після того мусив лягти в ліжко, бо тепер уже переселився до власного дому серед індіанців. Провів деякий час, лежачи в ліжку, у розмові з моїм народом про Божі речі, і відчув, що душа моя освіжилася, хоч тіло було слабке.—Сьогодні, в суботу, я окремо розмовляв з багатьма з причасників; а по обіді проповідував з Захарії 12:10. У багатьох у зібранні, здавалося, було ніжне розчулення й щире оплакування гріха. Душа моя була в утішному настрої, і я мав свободу й допомогу в публічному служінні; я й сам, як і більша частина зібрання, був дуже зворушений смиренним визнанням і явною сокрушеністю серця згаданого відступника, і не міг не радіти, що Бог дав йому таке відчуття його гріха й недостойності. Увечері був украй стомлений, але лежав на ліжку й говорив до свого народу.
День Господній, 5 жовтня.—«Був усе ще дуже слабкий і вранці неабияк боявся, що не зможу виконати денної праці, бо мав багато справ і приватних, і публічних. Перед звершенням Господньої вечері говорив з Йоана 1:29: „Ось Агнець Божий, що бере на себе гріхи сьвіта.“ Тут я розглянув (1.) у яких відношеннях Христос називається „Агнцем Божим;“ і зауважив, що Його так названо через чистоту й невинність Його природи — через Його лагідність і терпеливість у стражданнях — через те, що Він є тією спокутою, на яку вказувало жертвування ягнят, а особливо пасхальне ягня. (2.) Розглянув, як і в якому сенсі Він „бере на себе гріхи сьвіта;“ і зауважив, що засобом і способом, у який і через який Він бере на Себе гріхи людей, було те, що Він „оддав себе за них,“ діючи й страждаючи замість них і на їхньому місці, і т. д. І сказано, що Він бере гріх світу, не тому, що весь світ справді буде Ним викуплений від гріха, а тому, що Він зробив і вистраждав досить, щоб відповісти за гріхи світу й так викупити все людство; — Він справді бере на Себе гріхи вибраного світу. І (3.) розглянув, як ми маємо дивитися на Нього, щоб наші гріхи були взяті. Не тілесними очима, і не уявляючи Його на хресті, і т. д., а духовним баченням Його слави й доброти, що схиляє душу покладатися на Нього, і т. д.—Божа присутність супроводжувала цю промову; і зібрання було значною мірою розчулене Божою істиною. Після проповіді двоє привселюдно визнали віру, і я звершив Господню вечерю майже для сорока причасників з-поміж індіанців, окрім багатьох дорогих християн з білих людей. Здавалося, це був час Божої сили й благодаті; і багато хто, здавалося, радів у Бозі. О, яка солодка єдність і згода виявилися тоді між побожними людьми! Душа моя освіжилася, а також мої побожні друзі з білих, що були зі мною. Після таїнства ледве зміг дістатися додому, хоч до нього було не більше двадцяти родів; але друзі підтримували й вели мене і поклали на ліжко, де я пролежав у болях до вечора; а тоді зміг сісти й розмовляти з друзями. О, як цей день минув у молитвах і хвалі серед мого дорогого народу! Можна було чути їх увесь ранок перед богослужінням, а ввечері — майже до півночі, як вони молилися й співали хвалу Богові в тому чи іншому з їхніх домів. Душа моя освіжилася, хоч тіло було слабке.
11 жовтня.—«Надвечір мене схопила пропасниця, за якою прийшла сильна гарячка й чималий біль; до мене ставилися з великою добротою; і мені було соромно бачити стільки турботи про таке недостойне створіння, яким я себе знав. Був в утішному настрої душі, цілком покірний щодо життя чи смерті. Справді, для мене було особливим задоволенням думати, що не моя турбота чи справа вирішувати, жити мені чи вмерти. Я також відчував особливе задоволення, перебуваючи в такому незвичайному розладі здоров’я; бо тепер був цілком переконаний, що справді слабкий і не можу виконувати своєї праці. Тоді як в інший час мій розум бентежили страхи, що я марнотратник часу, бо уявляю себе хворим, коли насправді не хворий. О, який дорогоцінний час! І яким винним я почуваюся, коли думаю, що змарнував його й погано використав, або знехтував заповнити кожну його частину обов’язком у міру всіх моїх сил і здібностей!
День Господній, 19 жовтня.—«Минулого тижня майже нічого не міг робити, хіба що в четвер проїхав верхи милі чотири; і тоді застудився. Як я міг зробити мало або нічого, так і не мав великої духовності чи живого побожного почуття; хоча часом я дуже прагнув бути пліднішим і сповненим небесних почуттів; і сумував, бачачи, як спливають години, а я нічого не можу зробити для Бога.—Цього тижня зміг бути на богослужінні. Був спокійний і втішений, готовий і вмерти, і жити; але мені важко було примиритися з думкою про те, щоб жити непотрібним. О, якби мені ніколи не дожити до того, щоб бути тягарем для Божого творіння; але щоб мені дозволено було відійти додому, коли моя подорожня праця скінчиться!»
Цього тижня він повернувся до своїх індіанців у Кренбері, щоб трохи подбати про їхні духовні й життєві справи; і дуже знесилився від їзди, хоч проїжджав за день лише невелику відстань.
23 жовтня.—«Пішов до свого дому й упорядкував справи. Був дуже слабкий і дещо меланхолійний; силкувався щось зробити, але не мав сили; і мусив лягти на ліжко, дуже самотній.
24 жовтня.—«Провів день, наглядаючи за моїм народом і керуючи ним у лагодженні огорожі й збереженні пшениці. Побачив, що всі їхні світські справи залежали від мене. Увечері трохи освіжився, бо вдень зміг зробити щось вартісне. О, як мені боляче бачити, що час минає, коли я не можу зробити нічого путнього!
День Господній, 26 жовтня.—«Вранці був надзвичайно слабкий. Провів день, аж до вечора, у болю, бачачи, як мій бідний народ блукає, „як вівцї, не маючі пастиря,“ чекаючи й сподіваючись побачити, що я зможу проповідувати їм до вечора. Мене не могло не засмучувати бачити їх у такому стані і знати, що сам я не можу нічого почати для їхньої духовної користі. Але надвечір, відчувши себе трохи краще, я скликав їх до свого дому, сів і читав та пояснював Маттея 5:1-16. Ця промова, хоч і виголошена у великій слабкості, супроводжувалася силою для багатьох слухачів; особливо те, що було сказано про останній із цих віршів, де я наполягав на безмежній шкоді, якої завдається вірі, коли наше світло стає темрявою, замість сяяти перед людьми. Багато хто в зібранні тоді глибоко відчув свою недостатність щодо духовного поводження, яке могло б робити віру привабливою для інших, і в них, здавалося, пробудився дух турботи й пильності. Один особливо, що якийсь час перед тим упав у гріх пияцтва, тепер глибоко усвідомив свій гріх і велику ганьбу, якої завдав вірі своєю поведінкою, і виявив велике горе й журбу через це. Душа моя освіжилася, бачачи це; і хоч я не мав сили говорити стільки, скільки хотів, а мусив лягти на ліжко, проте радів, бачачи таке смиренне розчулення в зібранні, і що Божі істини, хоч і кволо виголошені, мали таку дієвість на слухачів.
27 жовтня.—«Провів день, наглядаючи за індіанцями й керуючи ними в лагодженні огорожі навколо їхньої пшениці; міг ходити з ними й обмірковувати їхню роботу цілий передобідній час. По обіді мене відвідали двоє дорогих друзів, і я провів деякий час у розмові з ними. Надвечір зміг вийти й знову подбати про індіанців. Увечері мав дуже мирний настрій душі.
28 жовтня.—«Поїхав до Принстона в дуже слабкому стані; дорогою мене охопила така сильна гарячка, що я мусив зійти з коня біля дому одного друга й полежати деякий час. Під вечір мене відвідали пан Тріт, пан Бітті з дружиною та ще один друг. Мій дух освіжився, коли я їх побачив; але я був здивований і навіть присоромлений, що вони завдали собі стільки клопоту — проїхати тридцять чи сорок миль, щоб мене побачити. Зміг сидіти більшу частину вечора; і провів час дуже втішно з моїми друзями.
29 жовтня.—«Проїхав близько десяти миль з друзями, що вчора приїхали мене відвідати; а потім попрощався з усіма, крім одного, який залишився навмисне, щоб складати мені товариство й підбадьорювати мене.
День Господній, 2 листопада.—«Не міг проповідувати й ледве міг сидіти протягом дня. Сумував і майже занепав духом, бачачи мій бідний народ позбавленим засобів благодаті; особливо тому, що вони не вміли читати і через це були в дуже невигідному становищі, щоб утішно провести неділю. О, думалося мені, я міг би бути задоволений тим, що хворію, якби моя бідна отара мала вірного пастиря, щоб годувати її духовним знанням! Усвідомлення того, що їм цього бракує, засмучувало мене більше, ніж уся моя тілесна недуга.
3 листопада.—«Оскільки тепер я був у такому кволому й виснаженому стані, що зовсім не міг виконувати своєї праці, і мав мало надії на одужання, хіба що через тривалу їзду верхи, я вважав своїм обов’язком вирушити в подорож до Нової Англії й розважитися серед моїх друзів, яких уже давно не бачив. Тож цього дня я попрощався зі своєю громадою. Перш ніж залишити мій народ, я відвідав їх усіх у їхніх домівках і говорив до кожного так, як вважав найдоречнішим і найвідповіднішим до їхніх обставин, і мав у цьому велику свободу. Я ледве залишав хоч один дім, щоб хтось там не плакав; і багато хто був зворушений не лише тим, що я їх залишаю, а й урочистими зверненнями, з якими я звертався до них про Божі речі; бо мені було дано бути духом горючим, поки я до них говорив. Коли я так обійшов усю свою громаду, на що пішла більша частина дня, і попрощався з ними та зі школою, я залишив дім і проїхав близько двох миль до дому, де жив минулого літа, і там заночував. Цього вечора відчув себе освіженим, бо залишив свою громаду в такому доброму й зворушеному стані і мав таку допомогу в прощальних зверненнях до них.
5 листопада.—«Поїхав до Елізабеттауна, маючи намір якомога швидше продовжити подорож до Нової Англії; але через годину чи дві після прибуття мені стало значно гірше. Майже тиждень я не виходив зі своєї кімнати, а більшу частину часу — з ліжка; а тоді настільки ожив, що міг ходити по дому; але все ж не виходив надвір.
«На початку цього надзвичайного нападу хвороби після мого прибуття до Елізабеттауна мені було дано, з милості, зберігати спокійний, урівноважений і терплячий дух, як і раніше від початку моєї слабкості. Коли я пробув в Елізабеттауні близько двох тижнів і настільки одужав, що міг ходити по дому, то в день подяки, який тут святкували, мені було дано пригадати Божі милості так, що це глибоко зворушило мене й сповнило вдячністю й хвалою. Особливо душа моя хвалила Бога за Його діло благодаті серед індіанців і за поширення Його дорогого Царства. Душа моя благословляла Бога за те, чим Він є в Собі Самому, і поклонялася Йому за те, що Він узагалі захотів являти Себе створінням. Я радів, що Він — Бог, і прагнув, щоб усі знали це, і відчували це, і раділи цьому. „Господи, прослав Себе,“ — таке було бажання й волання моєї душі. О, якби всі люди любили й хвалили благословенного Бога; щоб Він мав усю можливу честь і славу від розумного світу!
«Після цього втішного часу подяки я часто мав свободу, розширення й зосередженість душі в молитві; і мені було дано заступатися перед Богом за мою дорогу громаду, дуже часто — за кожну родину й за кожну людину зокрема. Часто для мене було великою втіхою, що я міг щиро молитися Богові за тих, до кого не міг говорити і кого мені не дозволено було бачити. Але іншим разом мій дух був такий пригнічений, а тілесні сили такі виснажені, що я майже зовсім не мав почуттів.
«У грудні я настільки ожив, що міг виходити надвір і відвідувати друзів, і, здавалося, загалом набирав здоров’я, аж до Дня Господнього, 21 грудня, коли я був на богослужінні й багато трудився при Господній трапезі, щоб вивести на світло певну зіпсутість і вбити її, як ворога Богові й моїй власній душі; і не міг не сподіватися, що здобув певну силу проти неї, як і проти інших зіпсутостей; і відчув певну сокрушеність серця через мій гріх.
«Після цього, можливо, трохи застудившись, я почав занепадати тілесним здоров’ям; і так тривало до кінця січня 1747 року. Маючи сильний кашель, чималу гарячку, астматичний розлад і жодного апетиту до будь-якої їжі, ані жодної здатності її перетравлювати, я дійшов до такого виснаження, що мої друзі, я думаю, загалом зневірилися в моєму житті; а деякі з них протягом значного часу думали, що я ледве проживу день. Тоді я не міг ні про що думати з будь-яким зосередженням розуму і, здавалося, значною мірою був позбавлений усякого почуття, і мене мучили великі спокуси; але все ж я, як правило, не боявся смерті.
День Господній, 1 лютого.—«Хоча я був у дуже слабкому й пригніченому стані, я зазнав чималої втіхи й солодкості в божественних речах; і мені дано було в молитві благати Бога й наводити Йому докази, як мені здається, з дитячим духом. Мені спало на думку місце Писання, яке дуже мені допомогло: „Коли ж ви, лихими бувши, знаєте добрі дари давати дїтям вашим, як же більш Отець із неба, не дасть Духа сьвятого тим, що просять у Него?“ Мені допомогли благати Бога цим текстом і наполягати на ньому; і я побачив, що Божа вірність поручилася повестися зі мною краще, ніж будь-який земний батько може повестися зі своєю дитиною. Ця пора так освіжила мою душу, що, здавалося, і тіло моє від того виграло. Відтоді я почав поступово одужувати. Коли до мене повернулося трохи сили, бадьорості й духу, я часом відчував певну свободу й життя в побожних вправах і певне прагнення духовності й життя, корисного для справи великого Відкупителя. Іншим часом я був страшенно безплідний і бездушний, і не мав належного настрою душі до Божих речей; так що часто ладен був вигукнути: „О, коли б я був такий, як у тих місяцях, що минули!“ О, якби Бог забрав мене раптовим ударом посеред моєї корисної праці, щоб я не мусив марнувати час на розваги! О, якби я ніколи не дожив до того, щоб витрачати стільки дорогоцінного часу так убого й так малокорисно! Так я часто розмірковував, сумував, соромився і навіть бентежився, занепадав духом і втрачав мужність.
24 лютого.—«Я зміг доїхати верхи аж до Ньюарка (після того як майже чотири місяці був прикутий до Елізабеттауна), а наступного дня повернувся до Елізабеттауна. Мій дух трохи освіжила ця поїздка, хоча тіло втомилося.
28 лютого.—«Мене відвідав індіанець з моєї власної громади, який привіз мені листи й добрі вісті про тверезу й добру поведінку мого народу загалом. Це освіжило мою душу. Я не міг не усамітнитися й не благословити Бога за Його доброту; і знайшов у собі, як я вірю, справді вдячний настрій духу через те, що Бог, здавалося, будує ту громаду для Себе.
4 березня.—«Я зазнав докору від одного друга, і хоча я вважав, що не заслужив його від нього, проте цей докір, як я вірю, Бог благословив, щоб я ще чутливіше боявся гріха, пильніше стежив за собою і більше дбав про те, щоб зберігати і серце, і життя чистими й бездоганними. Він також спонукав мене задуматися над моєю колишньою мертвотністю і браком духовності, гидувати собою і вважати себе найнегіднішим. Цей настрій душі тривав і наступного дня; і ще кілька днів по тому я сумував на думку, що під час необхідних розваг не зберігав більшої серйозності, урочистості та небесних почуттів і розмов. Так мій дух часто був пригнічений і занепалий; і все ж, як я вірю, той докір обернувся мені на користь.
«11 березня, яке в Елізабеттауні відзначали як день посту й молитви, я зміг бути присутнім на громадському богослужінні; це було вперше від 21 грудня, коли я зміг це зробити. О, через яку велику слабкість і скорботу провів мене Бог за цей час! Але, „дізнавши помочи від Бога“, я ще живу. О, якби я міг більше жити для Його слави!
День Господній, 15 березня.—«Знову зміг бути на громадському богослужінні і відчув щирі бажання повернутися до служіння проповідника; відчув, як мені здається, певний дух і життя, щоб говорити за Бога.
18 березня.—«Виїхав, маючи намір відвідати мій народ, і наступного дня прибув до них; але в дорозі був у великій пригніченості.
«У п’ятницю вранці я встав рано, ходив серед мого народу, розпитував про їхній стан і справи і, почувши деякі неприємні речі, відчув на душі ще більший тягар і вагу. Я намагався піти до Бога зі своїми скорботами, приніс Йому якусь жалібну скаргу і уривчасто розклав перед Богом свої труднощі; але, попри це, на душі в мене лишалося дуже похмуро. Близько десятої години я скликав мій народ і, пояснивши та проспівавши псалом, помолився з ними. Серед них було чимало зворушення; і я не сумніваюся, що в деяких випадках воно було чимось більшим, ніж суто природне.»
Це була остання його зустріч із його народом. Близько одинадцятої години того самого дня він залишив їх, а наступного дня прибув до Елізабеттауна.
28 березня.—«Сьогодні вранці мене схопили сильні різкі болі в животі. Ці болі були нестерпні й безперервні протягом кількох годин; так що здавалося неможливим, щоб я без чуда прожив двадцять чотири години в такій муці. Я весь день пролежав прикутий до ліжка, а всю першу половину дня був у тяжкому болю; але Богові було до вподоби благословити засоби для полегшення моєї муки. Цей біль надзвичайно мене виснажив, і таким я лишався ще кілька днів поспіль, мучившись гарячкою, кашлем і нічним потом. У цьому скорботному стані, доки голова моя була вільна від туманного сум’яття, смерть видавалася мені приємною. Я дивився на неї як на кінець трудів і вхід у місце, „де спочивають ті, що вичерпали сили“; і, гадаю, мав певний смак до утіх небесного стану; так що вони вабили й притягали мене, так само як гнала мене втома життя. О, яке це щастя — бути притягнутим прагненням стану досконалої святості!
4 квітня.—«Був пригнічений і занепалий, дуже неспокійний і стривожений через погане використання часу; і все ж не знав, що робити. Я прагнув провести час у пості й молитві, щоб звільнитися від лінощів і холодності в Божих речах; але, на жаль, не мав тілесної сили для цих вправ! О, яке благо — мати мир сумління! Але яка страшна річ — брак внутрішнього миру й спокою душі! Неможливо, як я переконуюся, мати це щастя, не викуповуючи час і не зберігаючи духовного настрою душі.
День Господній, 5 квітня.—«Мене засмучувало, що я такий незбагненно безплідний. Душа моя прагнула благодаті; але, на жаль, як далеко я був від того, щоб здобути те, що здавалося мені таким надзвичайно прекрасним! Я ладен був зневіритися, що коли-небудь стану святим створінням, і все ж душа моя бажала „йти слїдом за Богом“; але ніколи я не бачив себе так далеко від того, щоб „уже достигти, або вже бути звершеним“, як цього разу. Цього дня звершувалася Вечеря Господня, і я був присутній на таїнстві; і хоча я бачив у собі страшну порожнечу й брак благодаті і бачив себе ніби на нескінченній відстані від тієї чистоти, яка личить Євангелії, однак під час причастя, особливо коли роздавали хліб, я зазнав певної теплоти почуттів і відчув ніжну любов до братів, і, гадаю, до славного Відкупителя, первородного між ними. Тоді я намагався вивести своїх і Його „ворогів“ і „повбивати їх перед Ним“; і знайшов велику свободу, благаючи визволення з цієї духовної смерті, а також просячи божественних милостей для моїх друзів і громади, і для Христової Церкви загалом.
10 квітня.—«Сьогодні до Елізабеттауна прибув мій брат Джон. Провів певний час у розмові з ним; але був надзвичайно слабкий.»
Цього брата викликали уповноважені, щоб він опікувався Брейнердовою громадою індіанців і навчав її, оскільки сам Брейнерд через хворобу змушений був бути відсутнім. Він опікувався ними аж до смерті Брейнерда, а невдовзі після того був рукопокладений як його наступник у місії та на провід його громадою.
17 квітня.—«Увечері я не міг не думати, що Бог допоміг мені „приступити до престола благодати“, хоч я й найнегідніший, і дав мені відчути Його прихильність; це дало мені невимовну підтримку й підбадьорення. Хоч я ледве смів сподіватися, що ця милість справжня, бо вона видавалася такою великою, все ж не міг не радіти, що Бог узагалі відкрив Своє примирене обличчя такому мерзенному грішникові. Часом мене покривали сором і збентеження; а потім брали гору надія, і радість, і захоплення божественною добротою. Часом я не міг не дивуватися божественній доброті, що Господь не дав мені впасти в усі найбрутальніші й наймерзенніші гріховні вчинки.
20 квітня.—«Був у дуже розладнаному стані і більшу частину дня пролежав у ліжку. Мав трохи більше втіхи, ніж у кілька попередніх днів. Цього дня мені виповнилося двадцять дев’ять років.
21 квітня.—«Я вирушив у подорож до Нової Англії, щоб (якщо на те буде Божа воля) відновити здоров’я їздою верхи.»
Це виявилося його остаточним від’їздом із Нью-Джерсі. Він подорожував повільно і прибув до своїх рідних у Іст-Геддем приблизно на початку травня. У його щоденнику дуже мало відомостей про час від початку подорожі до 10 травня. Він згадує, що часом серце його раділо славним досконалостям Бога і прагнуло жити для Нього; але скаржиться на нестійкість своїх думок і на те, що їх легко відвернути від божественних предметів, і гірко нарікає на свою духовну виснаженість, яка найгучніше свідчить проти нього. Щодо тих розваг, до яких він змушений був вдаватися заради здоров’я, він каже, що часом бачив, що може вдаватися до розваг «у простотї серця», маючи на меті Божу славу; але також бачив, що потрібні велика обережність і пильність, щоб не втратити в розвагах того духовного настрою душі і щоб вони не виродилися в щось суто себелюбне, без жодного найвищого прагнення до Божої слави в них.
День Господній, 10 травня.—«Я не міг не відчувати певної вдячності Богові в цей час за те, що Він завжди схиляв мене в моєму служінні наполягати на великих доктринах: відродження, нового створіння, віри в Христа, поступового освячення, найвищої любові до Бога, життя цілковито для Божої слави, того, що ми не належимо собі, і подібних. Так Бог допомагав мені раз у раз бачити найпевнішим чином, що ці та подібні доктрини, необхідно з ними пов’язані, є єдиною основою безпеки й спасіння для грішників, що гинуть, і що ті божественні нахили, які з ними узгоджуються, і є тією святістю, „без чого нїхто не побачить Бога“. Прояви цих богоподібних настроїв — у яких душа діє ніби в злагоді з Богом і хотіла б бути й робити все, що Йому до вподоби, — як я бачив, підтримають душу в смертну годину; бо Бог, як я думаю, мусив би відректися Самого Себе, якби відкинув Свій власний образ, тобто душу, яка в бажаннях єдина з Ним.
День Господній, 17 травня.—«Провів передобідню пору вдома, не маючи сили піти на громадське богослужіння. У цей час Бог дав мені таке зворушливе відчуття моєї власної мерзенності й надзвичайної гріховності мого серця, що, здавалося, у мені немає нічого, крім гріха й зіпсутості. „Лиха без кінця обступили мене“: мій брак духовності й святого життя, моє нехтування Богом і життя для себе. Усі гидоти мого серця й життя, здавалося, відкрилися моєму погляду; і я не мав що сказати, крім: „Боже, милостивий будь менї грішному“. Ближче до полудня я побачив, що Божа благодать у Христі безмежно вільна щодо грішників, таких грішників, яким був я. Я також побачив, що Бог є найвищим благом; що в Його присутності є життя; і я почав прагнути померти, щоб бути з Ним у стані свободи від усякого гріха. О, як малий проблиск Його досконалості освіжив мою душу! О, як достойний благословенний Бог того, щоб Його любили, Йому поклонялися й у Ньому знаходили насолоду заради Нього Самого, заради Його власних божественних досконалостей!
«Хоч цього тижня я відчував велику млявість і брак духу молитви, проте мав певні проблиски досконалості божественних речей; і особливо одного ранку, під час потаємного роздуму й молитви, мені так відкрилася досконалість і краса святості як подоби славного Бога, що я почав щиро прагнути бути в тому світі, де святість перебуває в досконалості. Я, здавалося, прагнув цієї досконалої святості не стільки заради власного щастя, хоча ясно бачив, що це найбільше, ба навіть єдине щастя душі, скільки для того, щоб догоджати Богові, жити цілковито для Нього і прославляти Його до крайньої межі моїх розумових сил і здібностей.
День Господній, 24 травня.—«(У Лонг-Медоу, в Массачусетсі.) Не міг не думати, як я часто зауважував іншим, що справжня релігія набагато більше полягає в глибокому смиренні, скрушеності серця і принизливому відчутті безплідності й браку благодаті та святості, ніж уявляє собі більшість тих, хто зветься християнами; особливо ті, кого вважали наверненими недавньої пори. Багато хто, здається, не знає іншої релігії, крім піднесених радощів і почуттів, що виникають лише з якихось злетів уяви або з якогось навіювання, зробленого їхньому розуму, ніби Христос належить їм, Бог їх любить і тому подібне.»
У четвер, 28 травня, він приїхав із Лонг-Медоу до Нортгемптона і виглядав значно краще, ніж, за його розповіддю, був узимку — насправді так добре, що міг проїхати верхи двадцять п’ять миль за день і пройти пішки пів милі; і виглядав бадьорим і вільним від меланхолії; але все ж він, безсумнівно, був тоді в запущених, невиліковних сухотах.
Я й раніше мав чимало нагод отримати докладні відомості про нього від багатьох, хто добре його знав; і мав особисту зустріч із ним у Нью-Гейвені майже за чотири роки перед тим, як уже згадувалося; але тепер я мав нагоду ближче з ним познайомитися. Я побачив, що він надзвичайно товариський, приємний і цікавий у розмові; але водночас ґрунтовний, змістовний, духовний і дуже повчальний. Він видавався лагідним, скромним і смиренним; далеким від будь-якої пихатості, похмурості чи вдаваної дивакуватості в мові чи поведінці, і, здавалося, не любив усього такого. Ми мали не лише користь від розмов із ним, а й утіху та благо час від часу приєднуватися до нього в сімейній молитві. Його манера молитися була дуже приємною, найбільш личила хробакові з пороху й учневі Христа, що звертається до безмежно великого й святого Бога, Отця милосердя; не з квітчастими виразами чи вивченим красномовством; не з якоюсь нестриманою запальністю чи непристойною зухвалістю. Вона була якнайдалі від будь-якої показності й від усього, що могло б виглядати так, ніби він хоче рекомендувати себе тим, хто був довкола, чи виставити себе, щоб здобути їхню прихильність. Вона була вільна також від марних повторень; без недоречних відступів чи зайвого множення слів. Він висловлювався з найсуворішою точністю, вагомо й гостро; і все ж те, що промовляли його уста, здавалося, линуло з повноти його серця, глибоко пройнятого великим і урочистим відчуттям наших потреб, негідності й залежності та Божої безмежної величі, досконалості й достатності, а не просто з палкого й плідного розуму, що виливає гарні вирази. Не пригадую, щоб я колись чув, як він бодай благословляв їжу чи дякував за столом, без того щоб не було чогось особливого, вартого уваги, і в змісті, і в манері цього. У своїх молитвах він багато наполягав на процвітанні Сіону, поширенні Христового Царства у світі та розквіті й поширенні віри серед індіанців. І зазвичай одним із прохань у своїй молитві він робив те, «щоб ми не пережили своєї корисності».
День Господній, 31 травня.—«(У Нортгемптоні.) Більшу частину минулого тижня я мав мало внутрішньої солодкості в релігії; не усвідомлював і не споглядав духовно славу Бога й благословенного Відкупителя, звідки завжди походять мої втіхи й радощі в релігії, якщо я їх узагалі маю; і якщо я не можу так споглядати досконалості й чесноти Бога, щоб радіти в Ньому за те, що Він є Сам у Собі, то не маю міцної основи для радості. Радіти лише тому, що я вважаю, ніби маю частку в Христі й зрештою буду спасенний, є справді жалюгідною й нікчемною справою.»
Цього тижня він радився щодо своєї хвороби з доктором Мейзером у моєму домі; той прямо сказав йому, що є великі ознаки того, що в нього запущені сухоти, і що він не може дати йому жодної надії, що той колись одужає. Але це, здавалося, анітрохи не збентежило його і жодним чином не змінило бадьорості й спокою його духу чи свободи й приємності його розмови.
День Господній, 7 червня.—«Мою увагу так сильно захопило, і мою душу так піднесло цього дня те, що я почув про „надзвичайну дорогоцінність спасенної благодаті Божого Духа“, що це майже здолало моє тіло в моєму слабкому стані. Я побачив, що справжня благодать справді надзвичайно дорогоцінна; що вона дуже рідкісна; і що її дуже мала міра навіть там, де вона справді є; принаймні я побачив, що це мій випадок.
«Минулого тижня я мав кілька втішних часів роздумів. Одного ранку Божа справа видалася мені надзвичайно дорогоцінною. Царство Відкупителя — це все, що є цінного на землі, і я не міг не прагнути його поширення у світі. Я побачив також, що ця справа — Божа; що Він має до неї безмежно більшу увагу й турботу, ніж я міг би мати; що коли я маю бодай якусь справжню любов до цієї благословенної справи, то це лише крапля, що походить із того океану. Тому я був готовий „підіймати голову з радістю“ і зробити висновок: „Що ж, коли Божа справа така дорога й дорогоцінна для Нього, Він її поширить“. Так я ніби спочивав на Богові, що Він неодмінно поширить те, що так узгоджується з Його власною волею; хоча час, коли це станеться, все ж треба залишити на Його суверенний розсуд.»
Лікарі радили йому й надалі їздити верхи, як засіб, що більше за будь-які інші сприятиме продовженню його життя. Деякий час він вагався, куди спрямувати свій шлях; але врешті вирішив їхати звідси до Бостона; ми ж домовилися, що хтось із нашої родини поїде з ним і допомагатиме йому в його слабкому й немічному стані.
9 червня.—«Я вирушив у подорож з Нортгемптона до Бостона. Їхав повільно і познайомився з кількома служителями в дорозі.
«Оскільки я вже чимало часу постійно їздив верхи, я почувався набагато краще, ніж раніше, і побачив, що тією мірою, якою в мене з’являлася надія повернутися до корисної праці, я бажав продовження життя; але тепер смерть видавалася мені незрівнянно бажанішою за некорисне життя; і все ж, благословен Бог, я часом бачив, що серце моє цілком скорилося й примирилося з цим найбільшим із нещасть, якщо Бог визнає за потрібне так зі мною вчинити.
12 червня.—«Сьогодні я прибув до Бостона, дещо втомлений подорожжю. Зауважив, що немає спочинку, крім як у Богові; тілесна втома й душевні тривоги супроводжують нас і в місті, і в селі: жодне місце не вільне від них.
День Господній, 14 червня.—«Я мав певне розширення серця й солодкість у сімейній молитві, а також у потаємних вправах; Бог видавався прекрасним, Його дороги — сповненими втіхи й миру, і все, чого мені бракувало, — це духу святої палкості, щоб жити для Нього.
17 червня.—«Цей і два попередні дні я провів переважно, відвідуючи служителів міста, і вони поставилися до мене з великою повагою.
18 червня.—«Я тяжко захворів і був доведений до воріт смерті, як припускав мій лікар, через прорив дрібних виразок у легенях. У цьому вкрай слабкому стані я перебував кілька тижнів; і часто так знесилювався, що зовсім не міг говорити й навіть прошепотіти слова. Навіть коли я вже настільки ожив, що ходив по дому й виходив надвір, мене щодня мучив напад слабості, який тривав зазвичай чотири або п’ять годин; у такі часи, хоча я й не був настільки безмовним, щоб не могти сказати так або ні, проте зовсім не міг розмовляти чи промовити бодай одне речення, не зупиняючись, щоб перевести подих; і не раз мої друзі збиралися довкола мого ліжка, щоб побачити, як я віддам останній подих, чого вони чекали щохвилини, як і я сам.
«Яким я був у перший день чи два моєї хвороби щодо здатності міркувати, я ледве знаю. Думаю, часом мій розум був дещо розладнаний силою гарячки; але на третій день хвороби і постійно після того, чотири чи п’ять тижнів поспіль, я мав стільки душевного спокою і ясності думки, як, можливо, ніколи в житті. Думаю, мій розум ніколи не проникав з такою легкістю й свободою в божественні речі, як у цей час; і я ніколи не почувався таким здатним доводити істинність багатьох важливих доктрин Євангелії, як тепер. Як я ясно бачив істинність тих великих доктрин, які справедливо називають доктринами благодаті, так само не менш ясно бачив, що суть релігії полягає в тому, щоб душа досягла уподібнення Богові і діяла понад усі себелюбні міркування для Його слави, прагнучи бути для Нього, жити для Нього, догоджати й шанувати Його в усьому; і це з ясного бачення Його безмежної досконалості й гідності Самого в Собі, щоб Його любили, Йому поклонялися, Його славили й Йому служили всі розумні створіння. Так я бачив, що коли душа любить Бога найвищою любов’ю, вона цим діє, як Сам благословенний Бог, Який найсправедливіше любить Себе саме так. Так само, коли Божі інтереси і її власні стали одним, і вона прагне, щоб Бог був прославлений, і радіє на думку, що Він незмінно володіє найвищою славою й блаженством, то й у цьому вона діє відповідно до Бога. Подібно до цього, коли душа цілком віддає себе Божій волі й спочиває в ній, задоволена й вдоволена, то й тут вона уподібнена Богові.
«Я бачив далі, що оскільки цей божественний настрій, яким душа звеличує Бога і топче себе в порох, творить у душі Бог, відкриваючи їй Свої власні славні досконалості в лицї Ісус-Христовім через особливу дію Святого Духа, то Він не може не мати уваги до нього як до Свого власного діла; і оскільки це Його образ у душі, Він не може не мати в ньому насолоди. Тоді я знову побачив, що коли б Бог знехтував і відкинув Свій власний моральний образ, Він мусив би відректися Самого Себе; чого Він не може зробити. І так я побачив стійкість і непогрішність цієї релігії; і що ті, хто справді нею володіє, мають найповніше й найпереконливіше свідчення того, що вони мають частку в усіх благах Христового викуплення, бо серця їхні уподібнені Йому; і що ці, і лише ці, придатні для занять і утіх Божого Царства слави; бо ніхто, крім них, не має смаку до справи неба, яка полягає в тому, щоб віддавати славу Богові, а не собі; і що Бог (хоч я говорив би це з великим благоговінням перед Його ім’ям і досконалістю) не може, не відрікшись Самого Себе, зрештою відкинути таких.
«Далі мені належало з’ясувати, чи ця релігія — моя; і тут Богові було вгодно допомогти мені якнайлегше пригадати й прискіпливо переглянути все, що впродовж кількох останніх років мого життя відбувалося зі мною в релігійному плані. Хоч я й бачив багато зіпсутості, що супроводжувала навіть мої найкращі обов’язки, багато себелюбних намірів і тілесних цілей, багато духовної гордості й самозвеличення та безліч інших лих, які обступали мене, проте Богові було вгодно, поки я все це переглядав, швидко розвіяти всякий сумнів щодо цього питання, показавши мені, що я час від часу діяв понад найсильніший вплив самої лише себелюбності; що я прагнув догоджати Йому і прославляти Його як найвище своє щастя тощо. Цей перегляд, з благодаті, супроводжувався теперішнім відчуттям того самого божественного настрою душі. Мені тепер було радісно думати про славу Божу, і я прагнув неба як стану, в якому зміг би досконало прославляти Його, а не як місця щастя для себе самого. Це відчуття любові Божої в моєму серці, яке, сподіваюся, Дух Божий знову збудив у мені, цілком могло дати мені повне вдоволення і збудити в мені прагнення, як це вже багато разів бувало раніше, з Христом бути.
«Як Богові було вгодно дарувати мені ясність думки й спокій духу майже безперервно протягом кількох тижнів, попри велику мою неміч, так Він дав мені змогу певною мірою, сподіваюся, використати мій час із користю. Я зміг написати кілька важливих листів друзям у далеких краях; а іноді писав і тоді, коли був безмовний, тобто не міг ні з ким підтримувати розмову, хоча, можливо, і міг вимовити слово чи два так, щоб мене почули.
«У цей же час, поки я був прикутий до ліжка в Бостоні, я уважно й ретельно прочитав деякі папери старого пана Шепарда, що нещодавно вийшли на світло і призначалися до друку; і, на прохання й наполегливі вмовляння, зробив деякі виправлення там, де через брак слова чи двох сенс лишався темним. Крім того, у мене бувало багато відвідувачів, з якими, коли мав силу говорити, я завжди розмовляв про речі віри, і мені була дана особлива допомога в розрізненні між істинною і фальшивою релігією нашого часу. Навряд чи знайдеться такий предмет, про який останнім часом точилися суперечки, якого б мені не довелося тим чи іншим разом обговорювати й висловлювати щодо нього свою думку, і то часто перед багатьма людьми. Особливо я неодноразово говорив про природу й необхідність того упокорення, спорожнення від себе, або повного переконання людини в тому, що вона сама в собі цілком загублена, — того, що необхідне для спасенної віри; і про надзвичайну трудність дійти до цього, і про велику небезпеку того, що люди вдовольняються якимись самоправедними його подобами. Саме на небезпеці цього я особливо зупинявся, будучи переконаний, що безліч людей гине цим прихованим шляхом, і тому, що з більшості кафедр так мало говориться, щоб викрити тут якусь небезпеку; тож люди, яких ніколи по-справжньому не приведено до того, щоб умерти в собі, ніколи насправді не бувають з’єднані з Христом і так гинуть. Я також багато говорив про те, що вважаю суттю істинної релігії, намагаючись ясно описати той богоподібний настрій і склад душі та те святе життя й поведінку, які можуть по праву претендувати на честь мати Бога своїм Джерелом і Покровителем. Маю підстави сподіватися, що Бог благословив мій спосіб говорити й розрізняти для деяких — і служителів, і простих людей; тож мій час не був цілком утрачений.»
Під час перебування в Бостоні його відвідувало багато людей, які виявляли до нього незвичайну пошану і, здавалося, були дуже вдоволені й захоплені розмовою з ним. Окрім того, що його вшанували своїм товариством і пошаною служителі міста, його відвідали й кілька служителів із різних куточків краю. Він користався кожною нагодою, щоб говорити про особливу природу й відмітні риси істинної, духовної та живої релігії і свідчити проти різних її фальшивих подоб, що полягають у враженнях на уяву або постають із них, у раптових і нібито безпосередніх навіюваннях істин, яких немає в Писанні, та в тій вірі, яка полягає передусім у тому, що людина вірить, ніби Христос помер саме за неї, тощо. Те, що він казав, здебільшого вислуховували з незвичайною увагою й повагою; і його бесіди та міркування, очевидно, мали велику вагу й вплив на багатьох, з ким він розмовляв, — і служителів, і інших.
Уповноважені в Бостоні Лондонського товариства поширення Євангелія в Новій Англії та прилеглих краях, одержавши спадок покійного преподобного доктора Деніела Вільямса з Лондона на утримання двох місіонерів серед язичників, зволили, поки він був у Бостоні, порадитися з ним щодо місії до тих індіанців, яких називають Шістьма Націями, особливо ж щодо того, якими якостями має відзначатися місіонер для цих індіанців. Вони були настільки задоволені його думками з цього приводу і так довіряли його вірності, судженню й розсудливості в подібних справах, що попросили його взятися знайти й рекомендувати двох осіб, придатних для цієї праці; і значною мірою віддали цю справу в його руки.
Відновлення Брейнерда з украй тяжкого стану в Бостоні настільки, що він знову міг виходити з дому й подорожувати, було зовсім несподіваним і для нього, і для його друзів. Моя дочка, яка була з ним, пише про нього так у листі, датованому 23 червня:
«У четвер йому було дуже погано: сильна гарячка, страшний біль у голові й грудях, а часом і марення. Так тривало до суботнього вечора, коли здавалося, що він уже в смертній агонії; родина не спала біля нього до першої чи другої години ночі, чекаючи, що кожна година буде для нього останньою. У неділю він трохи ожив, голові полегшало, але біль його дуже мучив, груди страшенно боліли, і йому було дуже важко дихати. Учора йому було краще. Минулої ночі він спав дуже мало. Сьогодні вранці йому значно гірше. Доктор Пінчон каже, що не має надії на його життя і не думає, що він будь-коли вийде зі своєї кімнати; хоча каже, що він, можливо, зможе доїхати до Нортгемптона.»
В іншому листі, датованому 29 червня, вона пише:—«Відтоді, як я востаннє писала, у пана Брейнерда вже не такий сильний біль і гарячка, як раніше; проте він украй слабкий і виснажений, дуже знесилений і щодня чекає, що цей день буде останнім. Каже, що йому неможливо жити, бо в нього ледве вистачає сили вдихнути. Сьогодні вранці я ходила до міста, а коли повернулася додому, пан Бромфілд сказав, що й не сподівався, що я застану його живим, бо він дві години лежав, як їм здавалося, при смерті; важко було навіть сказати, живий він чи ні; якийсь час він не міг говорити; але тепер він приблизно такий, як і раніше. Лікар думає, що під час такого нападу він і відійде. Пан Брейнерд каже, що ніколи не відчував нічого настільки схожого на розлуку з тілом, як те, що відчув сьогодні; і каже, що ніколи й не уявляв, що якесь створіння може бути живим і водночас таким слабким, яким він є день у день. Доктор Пінчон каже, що не здивувався б, якби він одужав настільки, щоб прожити ще пів року; але не здивувався б і тоді, якби він помер за пів дня. Відколи я почала писати, йому стало гірше, знову був напад слабості; проте він терплячий і покірний, не має жодних гнітючих страхів, а навпаки.»
Одному з моїх сусідів, який бачив його тоді в Бостоні, він сказав про себе, що він так само напевно мертвий, ніби йому прострелили серце. Але Божественний Промисел так влаштував, що природні сили витримали, і він ожив, на подив усіх, хто знав про його стан.
Коли він почав оживати, його відвідав наймолодший брат, Ізраїль, студент Єльського коледжу, який, почувши про його украй тяжку хворобу, вирушив звідти до Бостона, щоб побачитися з ним, якщо застане його живим, на що він мало сподівався. Брейнерд дуже зрадів, побачивши брата, особливо тому, що бажав мати нагоду для релігійної розмови з ним перед смертю. Але ця зустріч була затьмарена горем, бо брат приніс йому звістку про смерть його сестри Спенсер у Геддемі — сестри, між якою і ним здавна існувала особливо ніжна прихильність і тісна близькість у духовних речах і чий дім він звик вважати своїм, коли приїжджав до Геддема, свого рідного міста. Але він мав упевненість, що вона відійшла на небо, і сподівався незабаром зустрітися з нею там. Брат залишався з ним, доки він не виїхав із міста, і разом із ним приїхав звідти до Нортгемптона. Про останню неділю, яку Брейнерд провів у Бостоні, він пише в щоденнику так:
День Господній, 19 липня.—«Я ледве зміг бути на прилюдному богослужінні: мене привезли до дому Божого в легкому візку. Зранку слухав проповідь доктора Сьюола; тоді ж причастився Господньої вечері. У цьому Господньому установленні я побачив, як виявилася дивовижна Божественна мудрість — така мудрість, що для її прославлення явно потрібні язики ангелів і прославлених святих. Мені здавалося, що я ніколи не зможу як слід поклонитися безмежній мудрості Божій, явленій у задумі відкуплення людини, аж поки не прийду до світу досконалості; проте я не міг утриматися від того, щоб силкуватися „закликати душу мою і все внутро моє благословити ім’я Боже“. По обіді слухав проповідь пана Принса. Протягом усього дня я бачив більше Бога в мудрості, явленій у плані відкуплення людини, ніж у будь-якій іншій із Його досконалостей.»
Наступного дня, сердечно попрощавшись із друзями, він по обіді, коли спала спека, вирушив у дорогу до Нортгемптона в супроводі брата і моєї дочки, яка їздила з ним до Бостона; і його проводили б із міста чимало джентльменів — окрім тієї шановної особи, що з цієї нагоди склала йому товариство на кілька миль, — на знак своєї пошани й поваги, якби цьому не завадила його відраза до будь-якої пишноти й показності.
25 липня.—«Я прибув сюди, до Нортгемптона, виїхавши з Бостона в понеділок близько 4-ї години пополудні. У цій подорожі я зазвичай проїжджав близько шістнадцяти миль на день. Часом у дорозі я був украй утомлений і знесилений, тож здавалося, що мені неможливо їхати далі; а часом почувався значно краще й відчував певну свободу і тілом, і духом.
День Господній, 26 липня.—«Цього дня я ясно побачив, що ніколи не буду щасливим; ба більше, що й Сам Бог не міг би зробити мене щасливим, якби я не був спроможний „догоджати Йому й прославляти Його повіки.“ Заберіть це — і впустіть мене до найпрекрасніших небес, які лише можуть уявити люди чи ангели, — і я все одно був би нещасний повіки.»
Хоча він ожив настільки, що зміг доїхати аж сюди, проте не виявляв жодного сподівання на одужання. Він вважав, як і його лікар, що те, що в Бостоні він опинився так близько до смерті, сталося через прорив виразок у легенях. Він сказав мені, що й раніше мав кілька таких тяжких нападів, тільки не настільки сильних, але, як він гадав, з тієї ж причини, а саме — через прорив виразок; що щоразу він опускався все нижче й нижче; що йому здавалося, ніби під час останньої хвороби він дійшов до найнижчої межі, за якої ще можна жити; і що він не мав найменшого сподівання пережити наступний такий прорив виразок; і все ж він залишався цілком спокійним перед лицем смерті.
У середу вранці наступного тижня після його приїзду до Нортгемптона його брат Ізраїль поїхав від нас до Нью-Гейвена, і він попрощався з ним, уже не сподіваючись побачити його знову в цьому світі.
Коли Брейнерд прибув сюди, він мав ще стільки сили, що міг день у день виїжджати верхи на дві-три милі, а часом і молитися з родиною; але відтоді він поступово згасав, слабшаючи дедалі більше. Доки він жив, він багато говорив про те майбутнє процвітання Сіону, яке так часто передречене й обіцяне в Писанні; це була тема, на якій він любив зупинятися; і його думка, здавалося, линула до неї з палкою турботою та гарячим бажанням, щоб релігія швидко й щедро відродилася й розквітла; ба більше, що ближче підступала смерть і що більше множилися ознаки її наближення, то більше його розум, здавалося, був зайнятий цим предметом. Незадовго до кінця він сказав мені, що «ніколи за все своє життя його душа не була так спрямована в бажаннях і палких молитвах про процвітання Христового Царства на землі, як відтоді, як він був доведений до такого крайнього виснаження в Бостоні». Він дуже дивувався, що в служителів і народу не видно більшої схильності молитися про процвітання релігії по всьому світу; що зазвичай так мала частина їхніх молитов — у родинах та деінде — присвячена цьому. Зокрема, він кілька разів висловлював подив, що не видно більшої готовності відгукнутися на пропозицію, нещодавно висунуту в Меморандумі від кількох служителів у Шотландії й надісланому до Америки, — про спільну надзвичайну молитву служителів і народу Христового за прихід Христового Царства; і передав своїй власній громаді як передсмертну пораду, щоб вони чинили згідно з цією пропозицією.
Хоча він постійно був надзвичайно слабкий, проте в ньому виявлялася неустанна дбайливість добре використовувати час і наповнювати його чимось корисним і в тому чи іншому відношенні — для слави Божої чи для добра людей: чи то корисною розмовою, чи писанням листів відсутнім друзям, чи нотатками в щоденнику, чи переглядом своїх давніших писань, їх виправленням і підготовкою до того, щоб по його смерті залишити їх у руках інших, чи якимись розпорядженнями щодо майбутнього проводу його народом, чи потаємними молитвами. Здавалося, він ніколи не був спокійний, хоч як погано почувався, якщо не робив чогось для Бога чи в Його служінні. Після того як прибув сюди, він написав передмову до щоденника пана Шепарда, що містився в згаданих вище паперах і відтоді був опублікований.
У щоденнику за День Господній, 9 серпня, він говорить про палке бажання смерті, спричинене відчуттям величі стану досконалості. У щоденнику за День Господній, 16 серпня, він говорить про те, що мав у домі Божому таку відраду душі, що вона, здавалося, підкріпила й тіло. І це не лише записано в його щоденнику, а й було дуже помітно для інших; було очевидно не тільки те, що його розум підбадьорився внутрішньою втіхою, а й те, що його життєві сили й тілесна міць, здавалося, разюче відновилися, ніби він забув про свою хворобу. Але то був останній раз, коли він був на прилюдному богослужінні в неділю.
У вівторок вранці того тижня, коли я був у від’їзді, він молився з моєю родиною, хоч і не без великих труднощів через брак тілесних сил; і це була остання родинна молитва, яку він будь-коли провів. Доти він часто виїжджав верхи на дві-три милі; але цього тижня, у четвер, зробив це востаннє.
День Господній, 23 серпня.—«Цього ранку мене значно підбадьорила думка, ба більше, надія й сподівання на розширення Христового Царства; і я не міг не сподіватися, що вже близько той час, коли Вавилон великий упаде і вже „не вирине.“ Це навело мене на деякі духовні роздуми, що були для мене дуже відрадні. Я не міг бути на прилюдному богослужінні ні в першій, ні в другій половині дня; але Богові було вгодно дати мені твердість і вдоволення в божественних думках. Ніщо так не відсвіжує моєї душі, як коли я можу прийти до Бога, ба навіть „до Бога, що сповняє мене превеликою радостю“. Коли Він є таким для моєї душі, о, яке ж це невимовне блаженство!
«Минулого тижня в мене були різні хвилини внутрішньої відради, хоча тіло моє було невимовно слабке, і його безперестанку мучили пропасниці й гарячки. Часом моя душа зосереджувалася в Бозі як у єдиній моїй долі; і я відчував, що був би навіки нещасний, якби Він не царював. Я бачив солодкість і щастя бути Його підданим, у Його розпорядженні. Від цього всі мої труднощі швидко зникали.»
До цього тижня він зазвичай ночував у кімнаті нагорі, але тепер так ослаб, що вже не міг підніматися сходами й спускатися. П’ятниця, 28 серпня, була останнім днем, коли він піднімався нагору; відтоді він перебрався до кімнати внизу.
У середу, 2 вересня, у день нашої прилюдної лекції, він, здавалося, підбадьорився, побачивши сусідніх служителів, що прибули сюди на лекцію, і висловив велике бажання ще раз піти того дня до дому Божого; і відповідно поїхав на зібрання й був присутній на богослужінні, коли проповідував преподобний пан Вудбрідж із Гетфілда. Він дав зрозуміти, що, на його думку, це востаннє він буде на прилюдному богослужінні; так і сталося. Справді, то був останній раз, коли він узагалі вийшов за наші ворота.
Наступного суботнього вечора його несподівано відвідав брат, пан Джон Брейнерд, який приїхав побачитися з ним із Нью-Джерсі. Цей несподіваний візит дуже його підбадьорив, бо цей брат був йому особливо дорогий; і він, здавалося, радів побожно й урочисто, бачачи його й чуючи втішні звістки, які той приніс про стан його дорогої громади індіанців-християн. Обставиною цього візиту, якій він надзвичайно зрадів, було те, що брат привіз йому з Нью-Джерсі деякі його особисті записи, а особливо його щоденник, який він вів упродовж багатьох років.
День Господній, 6 вересня.—«Я почав читати деякі свої особисті записи, які привіз мені брат, і значно підбадьорився тим, що в них знайшов.
7 вересня.—«Я читав далі свої давні особисті записи й побачив, що вони діють на мене так само, як і раніше. Я не міг не радіти й не благословляти Бога за те, що відбувалося давно і що без записів було б цілком утрачено.
«Цього вечора, коли я був у великій тілесній скруті, моя душа прагнула, щоб Бог був прославлений. О, якби я міг повіки жити для Бога! День, вірю, близько — той повний день. О день визволення від усякого гріха!
День Господній, 13 вересня.—«Я був дуже підбадьорений і заглиблений у роздуми та писання й знаходив у серці готовність діяти для Бога. Мій дух підбадьорився, і моя душа раділа, що може щось робити для Бога.»
Увечері того Дня Господнього в нього почали набрякати ноги; і відтоді набрякали дедалі більше — ознака наближення його кінця. Наступного дня його брат Джон поїхав від нього, бо мусив повернутися до Нью-Джерсі у вельми важливій і невідкладній справі; він мав намір якомога швидше повернутися знову, сподіваючись ще раз побачити брата на землі живих.
Брейнерд, тепер дуже ретельно обміркувавши справу, доручену йому уповноваженими Товариства поширення Євангелія в Новій Англії та прилеглих краях, приблизно в цей час написав їм, рекомендувавши двох знайомих йому молодих джентльменів — пана Еліху Спенсера з Іст-Геддема і пана Джоба Стронга з Нортгемптона — як придатних місіонерів до Шести Націй. Уповноважені, одержавши цього листа, охоче й одностайно погодилися прийняти й узяти на службу осіб, яких він рекомендував.
У середу, 16 вересня, він написав кільком доброчинним джентльменам у Бостоні на користь індіанської школи, показуючи потребу в ще одному вчителі або в людині, яка допомагала б учителеві навчати індіанських дітей. Ці джентльмени, одержавши його листа, зібралися й з великою охотою погодилися дати 200 фунтів (паперовими грошима старого зразка) на утримання ще одного вчителя; і попросили преподобного пана Пембертона з Нью-Йорка (який тоді був у Бостоні і, на їхнє прохання, також був присутній на зібранні) якомога швидше знайти придатну людину для цього служіння; а також погодилися, відповідно до натяку Брейнерда, виділити 74 фунти на покриття деяких особливих витрат, потрібних для підтримки місії до Шести Націй.
Брейнерд дуже виснажував себе писанням цих листів, будучи надзвичайно слабким; але, здавалося, він був дуже вдоволений, що зміг це зробити, сподіваючись, що це щось зроблене для Бога і що це може послужити поширенню Христового Царства і слави. Останній із цих листів він мусив писати чужою рукою.
У четвер цього тижня (17 вересня), коли він востаннє вийшов зі своєї спальні, його знову відвідав брат Ізраїль, який залишався з ним до самої його смерті. Того вечора в нього почалося щось на зразок проносу, і він розцінив це як ще одну ознаку наближення смерті; і тоді висловився так: «О, тепер настає славний час! Я прагнув досконало служити Богові: тепер Бог задовольнить ці бажання!» І раз у раз, на кожному кроці й при кожній новій ознаці відчутного наближення кінця, він не тільки не занепадав і не пригнічувався духом, а, здавалося, ставав піднесенішим і бадьорішим, ніби радіючи появі ознак наближення смерті. Говорячи про день своєї смерті, він часто вживав епітет славний, називаючи його тим славним днем. І бачачи, як його кінець поступово наближається, він багато говорив про нього і з цілковитим спокоєм розмовляв про майбутній стан. Він також упорядкував усі свої справи, даючи дуже докладні й дрібні розпорядження щодо того, що бажав би, щоб було зроблено в тому чи іншому відношенні після його смерті. І що ближче підходила смерть, то більше, здавалося, він бажав відійти. Він кілька разів говорив про різні види готовності померти; і називав нікчемним, низьким різновидом готовність покинути тіло лише для того, щоб позбутися болю, або піти на небо лише для того, щоб здобути там честь і підвищення.
19 вересня.—«Надвечір, коли я спробував трохи пройтися, мої думки потекли так: „Як безмежно солодко любити Бога і бути цілком для Нього!“ На що мені було підказано: „Ти не ангел, ти не жвавий і не діяльний“. На це вся моя душа негайно відповіла: „Я так само щиро прагну любити й прославляти Бога, як будь-який ангел на небі“. Тоді мені знову було підказано: „Але ти нечистий, ти не годишся для неба“. І тут-таки мені явилися благословенні шати Христової праведності, якими я не міг не тішитися й не тріумфувати; і я споглядав безмежну досконалість Бога, і моя душа аж розривалася від прагнення, щоб Бог був прославлений. Я подумав про почесті на небі, але відразу повернулася думка: „Я йду на небо не для того, щоб здобути честь, а щоб віддати всю можливу славу й хвалу“. О, як я прагнув, щоб Бог був прославлений і на землі! О, я створений для вічності, аби тільки Бог був прославлений! Тілесних болів я не зважав; хоч я тоді був у крайньому стані, ніколи не почувався легше. Я був готовий прославляти Бога в тому стані тілесного страждання так довго, як Йому буде завгодно, щоб я в ньому залишався. Могила видавалася мені справді солодкою, і я прагнув покласти в неї мої втомлені кості; але, о, щоб тільки Бог був прославлений! — у цьому був тягар усього мого волання. О, я знав, що на небі буду діяльним, як ангел, і що з мене знімуть мою нечисту одежу! — тож не лишалося жодного заперечення. Але, о, більше любити й хвалити Бога, догоджати Йому повіки! — ось чого прагнула моя душа і прагне навіть тепер, коли я пишу. О, щоб Бог був прославлений на всій землі! „Господи, нехай прийде царство твоє.“ Я прагнув, щоб дух проповіді зійшов і спочив на служителях, аби вони зверталися до сумління людей пильно й із силою. Я бачив, що в Бога є ще повнота Духа, і моя душа прагнула, щоб Його було „вилито з висоти“. Я не міг не благати Бога за мою дорогу громаду, щоб Він зберіг її і не допустив, аби Його велике ім’я втратило свою славу в тій справі; а моя душа й далі прагнула, щоб Бог був прославлений.»
Того незвичайного настрою душі, у якому він був того вечора, не можна було приховати. «З переповнї серця промовляли уста його», — і він дуже зворушливо висловлював майже те саме, що записано в його щоденнику. Серед дуже багатьох інших незвичайних висловів, які він тоді промовив, були й такі: «Моє небо — догоджати Богові, прославляти Його, віддавати Йому все й бути цілком присвяченим Його славі; ось те небо, за яким я тужу; ось моя віра, ось моє щастя, і так було завжди, відколи, гадаю, я мав якусь справжню віру; і всі, хто має цю віру, зустрінуть мене на небі. Я йду на небо не для того, щоб мене звеличили, а щоб віддати честь Богові. Не має значення, де мене поставлять на небі, чи матиму я там високе, чи низьке місце; але любити Бога, догоджати Йому й прославляти Його — це все. Якби я мав тисячу душ, якщо вони хоч чогось варті, я віддав би їх усі Богові; та зрештою мені нічого дати. Жодне розумне створіння не може бути щасливим, якщо не робить усього для Бога; Сам Бог не міг би зробити його щасливим жодним іншим способом. Я прагну бути на небі, хвалити й прославляти Бога зі святими ангелами; усе моє бажання — прославляти Бога. Моє серце лине до кладовища; воно здається мені бажаним місцем: але, о, прославляти Бога! — ось що головне, це понад усе. Для мене велика втіха думати, що я зробив дещо для Бога в цьому світі; о, це зовсім мало, і все ж я зробив дещо, і я шкодую, що не зробив для Нього більше. Немає в світі нічого, задля чого варто жити, крім того, щоб чинити добро й завершувати Божу справу, робити ту справу, яку робив Христос. Я не бачу в світі нічого іншого, що могло б дати якесь задоволення, окрім життя для Бога, догоджання Йому й виконання всієї Його волі. Моєю найбільшою радістю й утіхою було робити щось для поширення справи віри й для душ окремих людей; і тепер, у моїй хворобі, коли я день у день сповнений болю й страждання, уся моя втіха в тому, що я можу зробити якусь невелику послугу для Бога — чи то словом, чи то писанням, чи в інший спосіб.»
Разом із цими та іншими подібними висловами він дав багато зворушливих порад тим, хто був біля нього, особливо моїм дітям і слугам. Тоді він звернувся до деяких із моїх молодших дітей: покликав їх до себе й говорив з кожним окремо; дуже просто пояснив їм природу й суть справжньої побожності, її велику важливість і необхідність; щиро застерігав їх не заспокоюватися ні на чому меншому, ніж справжня й глибока переміна серця та життя, присвячене Богові. Він радив їм не бути недбалими у великій справі віри й анітрохи не відкладати її; і підкріплював свої поради тим, що його слова — це слова вмирущої людини. Він сказав: «Я помру тут, і тут мене поховають, і тут ви бачитимете мою могилу, і я хочу, щоб ви пам’ятали, що я вам сказав. Я йду у вічність; і мені солодко думати про вічність; її безкінечність робить її солодкою: але, о, що скажу я про вічність нечестивих! Я не можу ні говорити про неї, ні думати; ця думка надто страшна. Коли побачите мою могилу, тоді згадайте, що я казав вам, поки був живий; тоді подумайте, як чоловік, що лежить у тій могилі, радив вам і застерігав вас готуватися до смерті.»
Його тіло ніби дивовижно зміцніло завдяки внутрішній бадьорості й освіженню його духу; тож хоча перед тим він був такий слабкий, що ледве міг вимовити речення, тепер він більш ніж годину майже без перерви вів з нами свою найзворушливішу й найкориснішу бесіду; а закінчивши, сказав про неї, що «це була остання проповідь, яку він будь-коли проголосить». Цей незвичайний настрій душі тривав і наступного дня, про який він пише в щоденнику так:
День Господній, 20 вересня.—«Я все ще був у солодкому й утішному настрої душі, і знову танув від прагнення, щоб Бог був прославлений, і від туги любити Його й жити для Нього. Прагнув, щоб вплив Божого Духа особливим чином зійшов на служителів. І, о, як я прагнув бути з Богом, бачити Його славу й схилятися перед Його лицем.»
Із того, що записано в його щоденнику і про цей день, і про попередній вечір, видно, що його душа тоді була глибоко пройнята усвідомленням важливості справи служіння і потреби в Божій благодаті та в Його особливій духовній допомозі в цій справі; це виявлялося й у тому, що він говорив у розмовах, особливо в бесіді з братом Ізраїлем, який тоді навчався в Єльському коледжі в Нью-Гейвені, готуючись до служіння. Тепер і раз у раз у цьому своєму передсмертному стані він радив братові життя в самозреченні, у відлученні від світу й відданості Богові, а також щире старання здобути щедро благодаті Божого Духа і Божого благодатного впливу на своє серце; він показував, з власного досвіду, яку велику потребу в них мають служителі і яку невимовну користь вони дають. Серед багатьох інших висловів він сказав і таке: «Коли служителі відчувають у своїх серцях цей особливий благодатний вплив, це дивовижно допомагає їм достукатися до сумління людей і ніби торкатися його руками; тоді як без нього, хоч би якими доводами й красномовством ми послуговувалися, ми послуговуємося лише куксами замість рук.»
. Цей брат був обдарований, серйозний, старанний у навчанні й, як можна сподіватися, побожний; у ньому виявлялося багато рис, які давали надію, що він стане великим благословенням для свого покоління. Але Богові було вгодно невдовзі після смерті його брата забрати й його. Він помер тієї зими в Нью-Гейвені, 6 січня 1748 року, від нервової гарячки, проболівши близько двох тижнів.
21 вересня.—«Я почав виправляти невеликий том моїх особистих записів. Бог, я вірю, дивовижно допоміг мені в цьому; мої сили напрочуд довго трималися, думки були швидкі й жваві, а душа освіжилася надією, що це може бути справа для Бога. О, як добре, як солодко працювати для Бога!
22 вересня.—«Знову займався читанням і виправлянням, і мав такий самий успіх, як і напередодні. Я був надзвичайно слабкий, але здавалося, що так проводити час — це освіження для моєї душі.
23 вересня.—«Я закінчив виправлення згаданої вже невеликої праці й почувався надзвичайно мирно; здавалося, ніби я тепер виконав усю свою роботу в цьому світі і стою готовий до мого покликання в кращий. Доки я бачу хоч щось, що треба зробити для Бога, життя варте того, щоб жити; але, о, яке марне й негідне життя задля будь-якої нижчої мети! Цього дня я склав листа, як на мене, дуже важливого, до преподобного пана Байрема в Нью-Джерсі. О, щоб Бог благословив той лист і дав йому успіх, бо його написано для користі Його Церкви! О, щоб Бог „очистив синів Левіїних“, аби Його слава поширювалася! Цієї ночі я переніс страшний напад, під час якого всі чекали, що я не проживу й години чи хвилини. Але, благословен Бог, цього тижня я зазнав чималої солодкості в Божих речах і вдень, і вночі.
. Він стосувався того, якими мають бути служителі, а також іспитів кандидатів на служіння і надання їм дозволу проповідувати.
24 вересня.—«Мої сили почали надзвичайно слабнути; це ще більше скидалося на те, що я виконав усю свою роботу: проте я мав силу згорнути листа й надписати його. Близько другої я ліг у ліжко, дуже слабкий і зовсім розладнаний, і до ночі пролежав у пекучій гарячці, не маючи справжнього спочинку. Увечері я встав, бо лягав, не знявши частини одягу; але був у найбільшому стражданні, бо мав незвичайну гикавку, яка то душила мене, то викликала позиви до блювання, а з нею були ще й інші різкі болі в нутрі. О, страждання цього вечора! Я мало сподівався пережити ніч, та й ніхто довкола мене не сподівався; і я прагнув останньої хвилини! Мені довелося лягти в ліжко о шостій; і з милості я трохи спочив; але час від часу тяжко страждав від гикавки. Моя душа зітхала за Богом: „Коли ж прийду до Бога, до Бога, що сповняє мене превеликою радостю?“ О, якби мені Його благословенну подобу!
25 вересня.—«Я був невимовно слабкий і цілий день майже не міг говорити; проте я зміг трохи писати, і частина дня була втішна. О, як освіжало мою душу думати про колишнє, про прагнення прославити Бога, про радощі життя для Нього! О, благословенний Боже, я, сподіваюся, швидко йду до Тебе. Прискор той день, о Господи, якщо така Твоя благословенна воля. О, прийди, Господи Ісусе, прийди хутко. Амінь.
. Це був останній раз, коли він писав у своєму щоденнику власною рукою; хоча щоденник триває ще трохи далі, уривчасто: його записував брат Ізраїль, але з уст самого Брейнерда, у цьому його слабкому й передсмертному стані.
26 вересня.—«Цього ранку до полудня я відчув солодкість Божих речей і мав утіху усвідомлювати, що роблю щось для Бога.
День Господній, 27 вересня.—«Це був дуже втішний день для моєї душі; думаю, я прокинувся з Богом. Я зміг піднести мою душу до Бога рано-вранці; і хоча тілесних сил мав мало, я знайшов свободу підносити моє серце до Бога за себе й за інших. Потім мене тішили думки про те, що я незабаром увійду в невидимий світ.»
Цього ранку він відчув незвичайний апетит, і це ніби підбадьорило його дух, бо він сприйняв це як ознаку дуже близької смерті. Тоді ж він сказав: «Я народився в неділю, і маю підстави думати, що я народився згори в неділю; і сподіваюся, що помру в цю неділю. Я вважатиму це за ласку, якщо на те буде Божа воля: я тужу за тим часом. О, чому так довго не прибуває Його колесниця? Чому гаються колеса Його колесниці? Я цілком готовий розлучитися з усім: я готовий розлучитися з моїм дорогим братом Джоном і ніколи більше його не бачити, аби піти й завсїди з Господем бути. О, коли я буду там, як же Божа дорога Церква на землі буде в мене на думці!»
. Перед тим він висловлював бажання, якщо на те буде Божа воля, дожити до повернення брата з Нью-Джерсі; а той, вирушаючи, мав намір, якщо вдасться, здійснити свою подорож і повернутися за два тижні, сподіваючись ще раз застати брата на землі живих. Тепер ці два тижні майже минули.
Згодом, того самого ранку, коли його запитали, як він почувається, він відповів: «Я майже у вічності; я прагну бути там. Моя робота закінчена; я попрощався з усіма моїми друзями: увесь світ для мене ніщо. Я прагну бути на небі, хвалити й прославляти Бога зі святими ангелами. Усе моє бажання — прославляти Бога.»
Будинок президента Едвардса, Нортгемптон, Массачусетс.
Протягом цих останніх двох тижнів свого життя він, здавалося, увесь час перебував у такому настрої серця, ніби закінчив свою роботу й попрощався з усім тут, на землі. Тепер йому не лишалося нічого, крім як померти й перебувати в щирому прагненні й очікуванні щасливої хвилини, коли його душа злетить до стану досконалої святості, у якому він досконало прославлятиме Бога й тішитиметься Ним. Він казав, що «думка про день смерті й день суду вже давно була для нього особливо солодкою». Раз у раз він говорив, що готовий негайно залишити тіло й світ — цього дня, цієї ночі, цієї хвилини — якщо на те буде Божа воля. Він також багато говорив про своє прагнення, щоб Церква Христова на землі процвітала і Христове царство тут поширювалося, хоча сам він збирався покинути землю і не мав побачити на власні очі цієї бажаної події, ані бути знаряддям у її здійсненні. Одного ранку, коли я ввійшов до його кімнати, він сказав мені: «Мої думки були зайняті давньою дорогою темою — процвітанням Божої Церкви на землі. Прокинувшись від сну, я почав волати про вилиття Божого Духа та поширення Христового царства, задля якого Відкупитель так багато зробив і вистраждав. Саме це особливо змушує мене прагнути цього.» Він висловлював велику надію, що славне поширення Христового царства вже близько.
Якось він сказав мені, що «колись прагнув вилиття Духа Божого і славних часів Церкви, і сподівався, що вони настають; і що він був би готовий жити, щоб сприяти вірі в той час, якби на те була Божа воля: але», — каже він, — «я згоден, щоб було так, як є; я не хотів би сам робити вибір для себе й за десять тисяч світів». На смертному ложі він висловлював повну певність, що на небі побачить процвітання Церкви на землі й радітиме з цього разом із Христом; і думка про це, здавалося, дуже тішила й задовольняла його душу.
Він і далі багато говорив про велику важливість праці служителів Євангелія і висловлював прагнення, щоб вони були сповнені Духа Божого. Він дуже хотів побачити деяких сусідніх служителів, з якими був трохи знайомий і в чиїй щирій дружбі був певен, щоб перед смертю вільно поговорити з ними на цю тему. І сталося так, що з деякими з них він мав таку нагоду, як і бажав.
Ще одна річ, яка раз у раз лежала на його серці, коли смерть так близько підступала, — це духовне процвітання його власної громади індіанців-християн у Нью-Джерсі; коли він говорив про них, то з такою особливою ніжністю, що його мову невдовзі переривали й заглушали сльози.
Він також висловлював велике задоволення тим, як Провидіння розпорядилося обставинами його смерті; особливо тим, що Бог перед його смертю дав йому нагоду в Бостоні, перед такою кількістю поважних людей, служителів та інших, засвідчити за Бога проти фальшивої релігії і багатьох помилок, що до неї ведуть і її підтримують. Він дуже радів, що мав там нагоду викласти побожним і щедрим джентльменам становище індіанців та їхні потреби, і з таким добрим наслідком; і що Бог відтоді дав йому змогу написати їм ще про ці справи, а також написати інші важливі листи, які, як він сподівався, могли б мати добрий вплив на стан віри серед індіанців та деінде після його смерті. Він висловлював велику вдячність Богові за Його милість у цьому. Він також згадував як те, що вважав милостивою обставиною своєї смерті, що помре саме тут. Говорячи про це, він сказав, що «Бог дав йому все, чого він бажав»; і дав зрозуміти, що тепер може радісно залишити світ.
28 вересня.—«Я зміг читати й зробити кілька виправлень у моїх особистих записах, але побачив, що не можу писати так, як раніше; я відчутно ослаб у всіх відношеннях. Уже якийсь час я міг щось робити лише від недовгого часу перед полуднем приблизно до першої чи другої години; проте моє серце освіжало те, що я міг робити хоч щось, громадське чи особисте, що, як я сподівався, було для Бога.»
Цього вечора і він сам, і ті, хто був біля нього, думали, що він помирає. Він, здавалося, радів ознакам близької смерті. Він майже не міг говорити, але його вуста, здавалося, рухалися, і той, хто сидів зовсім поруч, чув, як він промовляв такі слова: «Прийди, Господи Ісусе, прийди хутко. О, чому так довго не прибуває Його колесниця?» Коли він опритомнів, то докоряв собі, що надто палко прагнув відійти. І, пояснюючи, який був тоді настрій його душі, він сказав, що відчув тоді невимовно солодку любов до тих, кого вважав належними Христові, — понад майже все, що будь-коли відчував раніше; так що, кажучи його власними словами, це було «наче шматочок неба — мати когось із них поруч». А коли його запитали, чи чув він молитву, яку, на його бажання, проказали з ним, він відповів: «Так, він чув кожне слово й мав незвичайне відчуття того, що було висловлено в тій молитві, і кожне слово сягало його серця.»
Увечері у вівторок, 29 вересня, лежачи в ліжку, він, здавалося, був у незвичайному настрої; його душа була глибоко занурена в солодкі роздуми про процвітання Сіону. Оскільки тоді тут були двоє знайомих йому молодих джентльменів, кандидатів на служіння, він попросив нас усіх разом заспівати псалом на цю тему, саме про процвітання Сіону. І на його прохання ми заспівали частину 102-го псалма. Це, здавалося, дуже освіжило й оживило його і дало йому нових сил; тож хоча перед тим він ледве міг говорити, тепер він досить вільно почав давати цим молодим джентльменам свої передсмертні поради щодо їхньої підготовки до великої справи служіння; і зокрема щиро радив їм часто потаємно постити й молитися; і підкріплював цю пораду власним досвідом великої втіхи й користі від цього, — «про що», — сказав він, — «я не згадував би, якби не був умирущою людиною». Закінчивши свої поради, він помолився в присутності всіх нас; і, крім молитви за цю родину, за своїх братів, за тих кандидатів на служіння і за свою громаду, він щиро молився про оживлення й процвітання віри у світі.—Досі він щодня частину дня сидів; але після цього вже ніколи не вставав з ліжка.
30 вересня.—«Через слабкість мені довелося цілий день пролежати в ліжку. Проте я викупив трохи часу і з допомогою брата прочитав і виправив близько дюжини сторінок у моєму рукописі, де розповідається про моє навернення.
1 жовтня.—«Я знову спробував щось зробити, пишучи, але скоро побачив, що сили мого тіла й розуму цілком зраджують мене. Почувався не так солодко, як тоді, коли міг робити щось, що, як я сподівався, принесе якесь добро. Увечері я був розладнаний і в повному маренні; але невдовзі Богові було вгодно дати мені трохи сну й цілком заспокоїти мій розум. О, благословен Бог за Його велику доброту до мене відтоді, як мені було так погано в пана Блумфілда в четвер, 18 червня. Він, за винятком тих кількох хвилин, зберігав мені ясність розуму і дав змогу багато працювати для Нього в справах як громадських, так і особистих, і, можливо, зробити більше добра, ніж я зробив би, якби був здоровий; не кажучи вже про втішний вплив Його благословенного Духа, яким Йому було вгодно освіжати мою душу. Нехай Його імені буде вся слава на віки вічні. Амінь.
. Відтоді й аж до дня перед смертю він вільно володів розумом; хіба що часом, щойно прокинувшись, на мить здавався трохи розгубленим.
2 жовтня.—«Моя душа цього дня часом солодко була звернена до Бога: я прагнув бути з Ним, щоб бачити Його славу. Я почувався солодко налаштованим доручити Йому все — навіть моїх найдорожчих друзів, моє найдорожче стадо, мого відсутнього брата і всі мої турботи про час і вічність. О, щоб Його царство прийшло у світ; щоб усі вони любили й прославляли Його за те, Хто Він є Сам у Собі; і щоб благословенний Відкупитель „вдоволений споглядав на працю життя свого“! О, прийди, Господи Ісусе, прийди хутко! Амінь.»
Тут закінчується його щоденник. Це останні слова, записані в ньому — чи то його власною рукою, чи то кимось іншим з його уст.
Наступного вечора ми дуже чекали його брата Джона з Нью-Джерсі, бо минув уже близько тижня від того часу, на який той, вирушаючи, призначив своє повернення. Хоча наші сподівання знову не справдилися, Брейнерд, здавалося, залишався незворушним, у тому самому спокійному й мирному настрої, який виявляв і раніше, — як той, хто віддав усе Богові й попрощався з друзями та з усім тут, на землі.
Уранці наступного дня, а це був День Господній, 4 жовтня, коли моя дочка Джеруша, яка переважно доглядала його, увійшла до кімнати, він дуже лагідно подивився на неї й сказав: «Дорога Джерушо, чи ти згодна розлучитися зі мною?»—«Я цілком готовий розлучитися з тобою: я готовий розлучитися з усіма моїми друзями: я готовий розлучитися з моїм дорогим братом Джоном, хоч люблю його найбільше з усіх живих створінь: я доручив його й усіх моїх друзів Богові і можу залишити їх із Богом. Хоча, якби я думав, що не побачу тебе й не буду щасливий з тобою в іншому світі, я не зміг би знести розлуки з тобою. Але ми проведемо щасливу вічність разом!» Увечері, коли хтось увійшов до кімнати з Біблією в руці, він висловився так: «О, ця дорога книга — ця прекрасна книга! Скоро я побачу її відкритою! Таємниці, що в ній, і таємниці Божого провидіння — все буде розкрито!»
. Приблизно через чотири місяці святому й суверенному Богові було вгодно забрати смертю й цю мою дорогу дитину, 14 лютого, після короткої п’ятиденної хвороби, на вісімнадцятому році її життя. Вона була людиною майже того самого духу, що й Брейнерд. Вона постійно піклувалася про нього й доглядала його в хворобі протягом дев’ятнадцяти тижнів перед його смертю, віддаючись йому з великою радістю, бо вважала його визначним слугою Ісуса Христа. За цей час він багато розмовляв з нею про речі віри; а в передсмертному стані часто висловлював нам, її батькам, своє велике задоволення її справжньою побожністю і свою певність, що зустріне її на небі. Вона виявляла серце, незвичайно віддане Богові; і на смертному ложі сказала, що «вже кілька років не бачила такого часу, коли б хотіла прожити бодай хвилину довше задля будь-якого іншого блага в житті, окрім як чинити добро, жити для Бога й робити те, що могло б служити Його славі».
У вівторок, 6 жовтня, він довгий час лежав, ніби помираючи; і тоді чули, як він уривчастим шепотом промовляв такі слова: «Він прийде, і не загаєть ся. Скоро я буду в славі. Скоро я прославлятиму Бога з ангелами.»—Але згодом він ожив.
Наступного дня, у середу, 7 жовтня, з Нью-Джерсі прибув його брат Джон; там його затримала значно довше, ніж він мав намір, смертельна пошесть, що панувала серед індіанців-християн, і деякі інші обставини, через які його перебування з ними було необхідним. Брейнерд був зворушений і втішений, побачивши його, і, здавалося, цілком задовольнився причинами його затримки, бачачи, що цього вимагали справа віри й душі його народу.
Наступного дня, у четвер, 8 жовтня, він був у великому стражданні й тілесних муках; і більшу частину дня його розум був дуже затьмарений. Увечері він заспокоївся і володів розумом; але тілесний біль не вщухав, а наростав. Він сказав мені, що ніхто не може уявити, яке страждання він відчуває в грудях. Він дуже турбувався, щоб не збезчестити Бога нетерпінням у своїй надзвичайній агонії; а вона була така, що, за його словами, думка витерпіти її ще хоч мить була майже нестерпна. Він просив, щоб інші невпинно підносили за нього свої серця до Бога, щоб Бог підтримав його й дав йому терпіння. Він дав зрозуміти, що чекає смерті тієї ночі, але, здавалося, боявся довшої відстрочки; а настрій його душі щодо смерті був той самий, що й увесь час. І попри тілесні муки, справа Сіону й далі тяжко лежала на його душі. Того вечора він мав чималу розмову з преподобним паном Біллінгом, одним із сусідніх служителів, про велику важливість справи служіння. Потім, пізно вночі, він багато й дуже доречно та корисно розмовляв зі своїм братом Джоном про його громаду в Нью-Джерсі та про справу віри серед індіанців. У другій половині ночі його тілесне страждання, здавалося, піднялося до небувалої міри. Під ранок його очі завмерли; і він лежав нерухомо приблизно до шостої години в п’ятницю, 9 жовтня 1747 року, коли його душу, як ми можемо з певністю вважати, прийняв його дорогий Господь і Учитель у той стан досконалої святості й насолоди Богом, якого він так часто й так палко прагнув; і славне зібрання горішнього світу привітало його як того, хто особливо придатний приєднатися до них у їхньому благословенному служінні й радості.
Його пам’яті було виявлено велику шану на його похороні, що відбувся наступного понеділка після проповіді, виголошеної з цієї урочистої нагоди. На похороні були присутні вісім сусідніх служителів і велика сила народу.