Життя і щоденник Девіда Брейнерда
Загальні зауваження до попередньої розповіді

Розділ 10 · 21 хв читання · 28 хв слухання

Загальні зауваження до попередньої розповіді

«Наприкінці цієї Розповіді я хотів би зробити кілька загальних зауважень про те, що, на мою думку, варте уваги стосовно тривалої праці благодаті серед мого народу.

I. «Не можу не зазначити, що загалом, відтоді як я вперше прийшов до індіанців у Нью-Джерсі, мені було даровано незвичайну для мене допомогу в проповідуванні Христа розп’ятого і в тому, щоб робити Його осередком і метою, до якої було спрямовано всі мої проповіді серед них.

«Головною метою і спрямуванням усіх моїх проповідей до цього народу протягом кількох місяців поспіль було (після того як я навчив їх дечого про буття і досконалості Бога, про те, що Він створив людину в стані праведності й щастя, і про обов’язок, який звідси покладено на людство, — любити і шанувати Його,) привести їх до пізнання їхнього жалюгідного стану за природою, як занепалих створінь; їхньої нездатності самим вибратися і визволитися з нього; цілковитої недостатності будь-яких зовнішніх виправлень і поліпшень життя чи будь-яких релігійних діянь, на які вони були здатні, перебуваючи в цьому стані, щоб привести їх до Божої прихильності й зробити причетними до Його вічної милості; звідси — показати їм їхню абсолютну потребу в Христі, щоб Він викупив і спас їх від нещастя їхнього занепалого стану;— розкрити Його вседостатність і готовність спасти найбільшого з грішників;— дармовість і багатство Божої благодаті, пропонованої „без срібла, й без плати“ всім, хто прийме цю пропозицію; а тоді — спонукати їх без зволікання вдатися до Нього, усвідомлюючи своє нещастя й пропащий стан, задля полегшення і вічного спасіння;— і показати їм щедре заохочення, яке Євангеліє пропонує вбогим, гинучим і безпорадним грішникам, щоб схилити їх так учинити. На цих речах я раз у раз і докладно наголошував.

«Я часто з подивом помічав, що хоч би яку тему я розглядав, після того як витрачав достатньо часу, щоб пояснити й унаочнити істини, що в ній містяться, мене природно й легко вело до Христа як до суті кожної теми. Якщо я говорив про буття і славні досконалості Бога, то звідси природно переходив до розмови про Христа як єдину „дорогу до Отця“.— Якщо я намагався розкрити жалюгідне нещастя нашого занепалого стану, то звідси природно було показати потребу в Христі, Який узявся діяти за нас, спокутувати наші гріхи й визволити нас з-під їхньої влади.— Якщо я навчав Божих заповідей і показував, як ми їх порушуємо, це найлегшим і найприроднішим чином приводило мене до того, щоб говорити про Господа Ісуса Христа і звіщати Його як Того, Хто „звеличив та прославив закон“, який ми порушили, і Хто „став кінцем його, на праведність кожному віруючому“. Ніколи я не знаходив стільки свободи й допомоги в тому, щоб усі різні лінії моїх проповідей сходилися разом і зосереджувалися в Христі, як це часто бувало зі мною серед цих індіанців.

«Іноді, коли я думав сказати лише кілька слів на якусь окрему тему і не бачив ні приводу, ні, власне, особливого простору для якогось значного розширення, у слушному її поясненні сяяло або природно з нього випливало таке джерело євангельської благодаті, і Христос так виразно поставав як суть того, що я розглядав і пояснював, що мене вело — не тільки легко й природно, доречно й слушно, а майже неминуче — говорити про Нього: чи то про Його служіння задля нас, утілення, задосить учинення, дивовижну придатність для справи людського викуплення, чи то про безмежну потребу грішників мати в Ньому частку; і це відкривало шлях для безперервного потоку євангельського запрошення до гинучих душ — прийти порожніми й нагими, знеможеними та обтяженими, і цілком покластися на Нього.

«Як мене надзвичайно спонукувано й підтримувано в тому, щоб у загальному плині моїх тутешніх проповідей зосереджуватися на Господі Ісусі Христі та шляху спасіння через Нього, і як часом мене дивовижно наділювано доречним матеріалом, що стосувався Його і мети Його втілення, — так само не менш часто мені допомагалося знаходити вдалий спосіб розкривати таємниці Божої благодаті й змальовувати безмежні досконалості та „недослїджене багацтво Христове“, а також звіщати Його гинучим грішникам, щоб вони Його прийняли. Мені часто було дано змальовувати Божу славу, безмежну дорогоцінність і всеперевершну красу великого Викупителя, відповідність Його особи і того, що Він придбав, щоб заповнити нестачі й відповісти на найглибші прагнення безсмертних душ;— розкривати безмежне багатство Його благодаті й дивовижне заохочення, запропоноване в Євангелії недостойним, безпорадним грішникам;— кликати, запрошувати й благати їх прийти й віддати себе Йому та примиритися з Богом через Нього;— докоряти їм за те, що вони нехтують Тим, Хто такий безмежно прекрасний і так щедро запропонований;— і все це в такий спосіб, з такою свободою, доречністю, зворушливістю і зверненням до сумління, яких, я певен, ніколи не зміг би досягти сам, навіть найстараннішим напруженням розуму. Часто в такі часи мені дивовижно допомагалося пристосовувати свої проповіді до здібностей мого народу і зводити їх до таких простих і звичних способів висловлювання, що вони ставали зрозумілими навіть для поган.

«Я згадую про ці речі не для того, щоб похвалити власні зусилля; бо, я певен, раз у раз переконувався, що не маю ні вміння, ні мудрості для своєї великої праці, і не знав, як „добірати хороші вискази“, придатні для звертання до бідних, затьмарених поган. Але так Богові було вгодно допомогти мені „не знати нїчого між ними, тільки Ісуса Христа, та й Його розпятого“. Так мені було дано показати їм їхнє нещастя без Нього і змалювати Його повну придатність викупити й спасти їх.

«Це була та проповідь, якою Бог послуговувався для пробудження грішників і поширення цієї „праці благодаті серед індіанців“. Раз у раз було помітно, що коли мені було даровано особливу свободу в розмові про „силу і готовність Христа спасати грішників“ і про „потребу, в якій вони стояли, мати такого Спасителя;“ тоді найвиразніше виявлялася Божа сила в пробудженні багатьох безтурботних душ, поглибленні розпочатих переконань у гріху і втішенні стривожених.

«Колись раніше, читаючи промову апостола до Корнилія (Дїяння, 10,), я, бувало, дивувався, бачачи, як швидко він уводить Господа Ісуса Христа у свою проповідь і як цілковито зосереджується на Ньому протягом усієї неї, і помічав, що в цьому він дуже відрізняється від багатьох наших сучасних проповідників; але останнім часом це вже не здавалося дивним, відколи Христос явився мені суттю Євангелія і осередком, у якому сходяться різні лінії Божого об’явлення. Проте я усвідомлюю, що є багато речей, які необхідно сказати людям, що перебувають у поганській темряві, аби приготувати шлях для належного представлення імені Христа і Його служіння задля занепалої людини.

II. «Варто зауважити, що багатьох із цих людей приведено до суворого дотримання правил моральності й тверезості та до сумлінного виконання зовнішніх обов’язків християнства внутрішньою силою і впливом Божої істини— особливими вченнями благодаті, що діяли на їхній розум; і це без того, щоб ці моральні обов’язки часто повторювано і втовкмачувано їм, а протилежні вади окремо викривано й засуджувано. Яким був загальний тон і напрям моєї проповіді серед цих індіанців, на яких істинах я найбільше наголошував і як мене спонукувано й уздатнювано раз у раз зосереджуватися на особливих ученнях благодаті, я вже розповів. Ті вчення, які найбезпосередніше вели до того, щоб упокорити занепале створіння; показати йому нещастя його природного стану; привести його до підніжжя верховної милості й звеличити великого Викупителя — відкрити Його всеперевершну досконалість і безмежну дорогоцінність і так звістити Його грішникові, щоб той Його прийняв, — були предметом того, що проголошувалося їм прилюдно й наодинці і раз у раз повторювалося та втовкмачувалося.

«Богові було вгодно надати цим Божим істинам такий могутній вплив на розум цих людей і так благословити їх для дієвого пробудження багатьох із них, що їхнє життя швидко змінилося на краще, хоч я й не наголошував на приписах моральності й не витрачав часу на повторні промови про зовнішні обов’язки. Справді, не було місця для жодних інших проповідей, окрім тих, що стосувалися суті віри й досвідного пізнання Божих речей, коли так багато людей щодня допитувалися — не про те, як їм упорядкувати свою зовнішню поведінку, бо в цьому люди, щиро налаштовані виконувати обов’язок, коли він їм відомий, у звичайних випадках легко можуть дістати задовільну відповідь, а — як їм уникнути гніву, якого вони боялися і на який, як відчували, заслуговували,— здобути дієву зміну серця,— дістати частку в Христі,— і прийти до втіхи вічного блаженства? Тож моєю великою працею й надалі було вести їх до глибшого бачення їхньої цілковитої пропащості в самих собі, повної зіпсованості й розтлінності їхніх сердець; того, що в них немає жодного добра; ні добрих схильностей, ні бажань; ні любові до Бога, ні радості в Його заповідях; а навпаки — ненависть, ворожнеча і всяке нечестя панують у них:— і водночас відкривати їм славний і досконалий засіб, приготований у Христі для гинучих грішників і дарма пропонований тим, хто не має власного добра, жодних діл праведності, які вони зробили б, щоб стати угодними Богові.

«Таким був незмінний тон моєї проповіді; такою — моя велика турбота й постійне прагнення: так просвітити розум, щоб тим самим належно зворушити серце і, наскільки можливо, дати людям усвідомлення і відчуття цих дорогоцінних і важливих учень благодаті, принаймні настільки, наскільки засоби можуть цьому сприяти. Такими були вчення і таким — спосіб проповіді, які Бог благословив для пробудження і, я вірю, спасенного навернення багатьох душ; і які стали засобом для дивовижного виправлення життя серед слухачів загалом.

«Коли ці істини відчувалися серцем, тоді вже не залишалося невиправленої вади — жодного занедбаного зовнішнього обов’язку. Пияцтво, улюблену ваду, було покинуто, і протягом місяців поспіль серед моїх слухачів ледве чи траплявся хоч один його випадок. Негідний звичай, коли чоловіки й дружини відпускали одне одного і брали собі інших замість них, швидко було виправлено; так що є три чи чотири пари, які добровільно відпустили тих, кого неправно взяли, і тепер знову живуть разом у любові та мирі. Те саме можна сказати про всі інші порочні звичаї. Виправлення було загальним; і все воно виростало з внутрішнього впливу Божої істини на їхні серця, а не з якихось зовнішніх обмежень і не з того, що вони чули, як ці вади окремо викривають і раз у раз засуджують. Про деякі з них я ніколи навіть не згадував; зокрема про розлучення чоловіків з дружинами, аж поки деякі, чиє сумління пробудило Боже слово, не прийшли й з власної волі не визнали себе винними в цьому. Коли я будь-коли згадував про їхні лихі звичаї та гріхи, в яких вони були винні всупереч світлу природи, то робив це не з наміром і, власне, не з надією досягти цим способом дієвого виправлення їхніх зовнішніх звичаїв, бо знав, що поки дерево лишається лихим, то й плід, природно, буде таким самим. Моїм наміром було, звертаючи їхню увагу на нечестивість їхнього життя, привести їх до бачення зіпсованості їхніх сердець, і так переконати їх у потребі оновлення природи та спонукати їх з усією старанністю шукати тієї великої зміни, яка, якщо її одного разу здобуто, — я це усвідомлював, — сама собою принесе виправлення зовнішніх звичаїв у всьому.

«І як усяку ваду було виправлено, коли вони відчули силу цих істин у своїх серцях, так і зовнішніх обов’язків християнства дотримувалися й сумлінно виконували їх з того самого внутрішнього впливу; запроваджено сімейну молитву і постійно її підтримувано, хіба що за винятком кількох, які прийшли пізніше і мало відчули цього Божого впливу. Цей обов’язок постійно виконувався навіть у деяких родинах, де були самі жінки, і серед майже сотні з них ледве чи можна було знайти людину, яка не молилася б. Неділю поважно й побожно шанували, і батьки дбали про те, щоб їхні діти поводилися чинно в цей священний день; і це не тому, що я змушував їх до виконання цих обов’язків, часто їх утовкмачуючи, а тому, що вони відчули силу Божого слова у своїх серцях,— усвідомили свій гріх і нещастя, і звідси не могли не молитися й не виконувати все, що знали своїм обов’язком, з того, що відчували в собі. Коли їхні серця було зворушено усвідомленням їхніх вічних справ, вони могли молитися з великою свободою і водночас палкістю, не завдаючи собі клопоту спершу вивчати для цього усталені формули. Деяких із них, що були раптово пробуджені, щойно прийшовши до нас, приведено до того, що вони молилися й благали про милість з найбільшою наполегливістю, хоч їх ніколи не навчали обов’язку молитви і навіть жодного разу не вказували їм на нього.

«Щасливі наслідки цих особливих учень благодаті в цьому народі показують аж до очевидності, що вони, замість відчиняти двері розпусті, як багато хто марно уявляє і наклепницьки натякає, мають якраз протилежну дію; так що ретельне застосування їх, усвідомлення і відчуття їх матиме наймогутніший вплив на оновлення і дієве виправлення як серця, так і життя.

«Щасливий досвід, так само як і Боже слово та приклад Христа і Його апостолів, навчив мене, що саме той спосіб проповіді, який найкраще пробуджує в людях усвідомлення і живе розуміння їхньої зіпсованості й нещастя в занепалому стані,— спонукає їх так ревно шукати зміни серця, щоб вони вдалися в пошуках притулку до дармової і верховної благодаті в Христі як до єдиної надії, що лежить перед ними,— найімовірніше буде й найуспішнішим у виправленні їхньої зовнішньої поведінки. Я переконався, що безпосередні звернення і врочисте застосування Божої істини до сумління б’ють по корені всякої вади; тоді як гладенькі й благовидні промови про моральні чесноти і зовнішні обов’язки щонайбільше можуть лише обтяти гілля зіпсованості, а корінь усякої вади лишається й далі незачепленим.

«Бачення благословенного наслідку чесних зусиль донести Божі істини до сумління і належно зворушити ними серце часто нагадувало мені ті слова нашого Господа, які, як я думав, могли б бути слушним напученням для служителів щодо того, як їм поводитися з іншими, а також для людей загалом щодо самих себе. „Очисти перш середину чаші й блюда, щоб і верх їх став ся чистий.“ Очисти, каже Він, середину, щоб і верх став чистим. Ніби Він сказав: єдиний дієвий спосіб мати верх чистим — почати з того, що всередині; і якщо джерело очищене, то й потоки природно будуть чисті. Безперечно, якщо ми зможемо пробудити в грішниках живе усвідомлення їхньої внутрішньої нечистоти й зіпсованості — їхньої потреби в зміні серця — і так спонукати їх шукати внутрішнього очищення, то їхня зовнішня скверна природно буде очищена, їхні порочні шляхи самі собою виправляться, а їхнє життя й поведінка стануть упорядкованими.

«І хоча я не можу стверджувати, що виправлення життя серед мого народу в кожному випадку виростає зі спасенної зміни серця, проте можу правдиво сказати, що воно випливає з якогось серцезворушного бачення й усвідомлення Божих істин, яке всі мали більшою чи меншою мірою. Тим, що я тут зауважив, я не маю наміру представити проповідь моральності й наполягання на зовнішньому виконанні обов’язку як цілком непотрібні й марні, особливо в часи, коли засоби благодаті супроводжує менше Божої сили, коли через брак внутрішнього впливу є потреба в зовнішніх обмеженнях. Це, безсумнівно, належить до того, що слід робити, і при цьому не залишати іншого. Але головне, що я мав на меті цим зауваженням, — виявити простий факт, а саме: що виправлення життя, тверезість і зовнішнє дотримання правил та обов’язків християнства, які видно серед мого народу, — не наслідок якогось лише доктринального навчання чи суто розумового бачення краси моральності, а виростають із внутрішньої сили і впливу, які вчення благодаті, що впокорюють душу, мали на їхні серця.

III. «Дивовижно, що Бог так продовжував і відновлював тут зливи Своєї благодаті; так швидко встановив Своє видиме царство серед цього народу; і так усміхнувся до них щодо здобуття ними знання, як божественного, так і людського. Минає вже майже рік від початку цього благодатного виливу Божого Духа серед них; і хоча часто здавалося, що він на короткий час слабне й ущухає — як можна помітити з кількох місць мого Щоденника, де я намагався записувати речі саме такими, якими вони раз у раз мені видавалися, — проте злива ніби відновлювалася, і праця благодаті знову оживала. Божий вплив, як видно, й досі супроводжує засоби благодаті, більшою чи меншою мірою, на більшості наших зібрань для релігійних вправ; через що віруючі люди освіжаються, зміцнюються й утверджуються,— переконання в гріху в багатьох випадках оживають і поглиблюються, і раз у раз деякі нечисленні люди заново пробуджуються. Треба визнати, що вже деякий час загалом помітний явніший спад цієї праці; і Божий Дух ніби значною мірою відступив, особливо щодо Свого пробуджувального впливу; так що чужинців, які приходять останнім часом, не охоплює тривога, як колись; а деякі нечисленні, що в минулому були дуже зворушені Божими істинами, тепер видаються менш стурбованими. Проте, благословен Бог, у наших зібраннях і досі видно Божу силу і благодать, бажану міру ніжності, релігійного почуття й побожності.

«Як Бог якийсь час продовжував і відновлював зливи Своєї благодаті серед цього народу, так Він із незвичайною швидкістю встановив Своє видиме царство і зібрав Собі церкву посеред них. П’ятнадцятеро осіб від завершення мого останнього Щоденника прилюдно визнали свою віру, отже всього їх тридцять вісім протягом одинадцяти місяців, і всі вони, як видно, зазнали в своїх серцях праці особливої благодаті; я маю на увазі, що вони пізнали на досвіді не лише пробуджувальний, а й, за судом любові, оновлювальний вплив Божого Духа. Є багато інших, що перебувають у поважній тривозі за свої душі та в глибокому усвідомленні свого гріха й нещастя, але ще не дають того рішучого свідчення спасенної зміни, якого хотілося б.

«Від того часу, коли, як мені розповідають, деякі з них були присутні на ідолопоклонницькому бенкеті і жертвоприношенні на честь бісів, до того часу, коли вони сіли за Господню трапезу, — я вірю, на честь Богові, — минуло не більше повного року. Справді, мале Христове стадо тут, так раптово зібране з-поміж поган, може слушно сказати словами давньої церкви: „Велике диво явив Господь над нами; ми радїли серцем.“

«Велика Божа доброта виявилася також щодо здобуття ними знання — як у вірі, так і в справах повсякденного життя. Серед них загалом панувала дивовижна спрага християнського знання і палке бажання навчитися християнських учень і звичаїв. Це спонукало їх ставити багато доречних і водночас важливих запитань; відповіді на них дуже сприяли просвіченню їхнього розуму й поглибленню їхнього знання Божих речей. Про багато вчень, які я викладав, вони розпитували мене, щоб глибше їх збагнути й осягнути; і раз у раз виявляли добре розуміння їх своїми відповідями на запитання, які їм ставили на моїх катехизних заняттях.

«Вони так само розпитували мене про належний спосіб, а також про належний зміст молитви і вирази, придатні для вживання в цій релігійній вправі; і докладали зусиль, щоб виконувати цей обов’язок із розумінням.— Вони так само докладали зусиль і виявилися надзвичайно здібними в навчанні співати псалмові наспіви, і тепер можуть співати досить пристойно під час богослужіння.— Вони також здобули значну міру корисного знання в справах повсякденного життя; так що тепер мають вигляд розумних створінь, придатних для людського суспільства, вільних від тієї дикої грубості й тваринної тупості, які робили їх дуже неприємними в їхньому поганському стані.

«Вони, здається, прагнуть досконало опанувати англійську мову і з цією метою часто розмовляють нею між собою. Багато з них зробили добрі успіхи в її вивченні від часу мого приходу до них; так що більшість із них можуть зрозуміти значну частину, а деякі — суть моїх проповідей без перекладача, бо звикли до моїх простих і звичних способів висловлювання, хоча інших служителів вони не могли добре зрозуміти.

«Як вони прагнуть навчання і дивовижно здібні його сприймати, так і Боже Провидіння усміхнулося до них щодо належних засобів для цього. Спроби заснувати серед них школу увінчалися успіхом, і ласкаве Провидіння послало їм учителя, про якого я можу слушно сказати, що не знаю „нїкого рівного душею, щоб так щиро дбав про них.“ У його школі зазвичай тридцятеро або тридцять п’ятеро дітей; а коли він провадив вечірню школу, як робив, доки довжина вечорів це дозволяла, її відвідували п’ятнадцятеро чи двадцятеро дорослих, одружених і неодружених.

«Діти вчаться з дивовижною швидкістю; так що їхній учитель каже мені, що ніколи не мав англійської школи, яка загалом навчалася б так швидко. Не більше як двоє з тридцяти, хоча деякі з них були зовсім малі, не вивчили всіх літер абетки протягом трьох днів після того, як він узявся за свою справу; а декілька за той самий час навчилися досить добре читати по складах. Деякі з них менш ніж за п’ять місяців навчилися вільно читати Псалтир чи Новий Завіт.

«Їх навчають Катехизму двічі на тиждень, у середу й суботу. Деякі з них від кінця лютого, коли почали, вивчили напам’ять більше половини його; а більшість зробили в ньому певні успіхи.

«Їх так само навчають обов’язку потаємної молитви, і більшість із них постійно моляться ввечері й уранці та дуже пильно повідомляють свого вчителя, якщо помічають, що хтось із їхніх маленьких шкільних товаришів занедбує цю релігійну вправу.

IV. «Варто зазначити, на хвалу верховної благодаті, що посеред такої великої праці переконання в гріху — такої тривоги й релігійного почуття — не було ні переваги, ні навіть якогось помітного прояву фальшивої релігійності— розпалу уяви, непомірної ревності чи духовної гордості; і що було дуже мало випадків безладної та ганебної поведінки серед тих, хто виявляв серйозність.

«Ця праця благодаті загалом провадилася з дивовижною чистотою і вільністю від зіпсованих домішок. Їхня релігійна тривога була загалом розумною і слушною; вона виникала з усвідомлення їхніх гріхів і того, що через них вони наражені на Боже невдоволення; а також з їхньої цілковитої нездатності визволитися від нещастя, яке вони відчували і якого боялися. Якщо в якомусь випадку й була видимість тривоги й душевного збурення, причини якого ті, хто його зазнавав, не знали, то нічого подібного не переважало; і, власне, я ледве чи знаю хоч один випадок такого роду.— Дуже примітно, що, хоча тривога багатьох людей під усвідомленням свого гинучого стану була дуже великою і гнітючою, проте я жодного разу не бачив, щоб її супроводжувало щось подібне до відчаю. Вони мали найжвавіше усвідомлення своєї пропащості в самих собі; дійшли до того, що зреклися всякої надії на визволення власними силами; зазнали великої тривоги й душевної муки; і все ж у часи найбільшої скрути ні в кому з них не було видно відчаю,— нічого, що знеохотило б їх або будь-як перешкодило їм якнайстаранніше вживати всіх належних засобів для свого навернення і спасіння. Звідси видно, що немає тієї небезпеки, ніби люди під духовним тягарем впадають у відчай, — хіба що у випадках глибокої й звичної меланхолії, — яку світ загалом схильний собі уявляти.

«Втіха, якої люди досягали після своїх тривог, загалом так само виявлялася міцною, добре обґрунтованою і біблійною; вона виникала з духовного і надприродного просвічення розуму,— з бачення Божих речей, певною мірою, такими, якими вони є,— з упокоєння душі в Божих досконалостях,— і з особливого задоволення шляхом спасіння через дармову верховну благодать у великому Викупителі.

«Їхні радощі, здавалося, виникали з різних бачень і розважань про Божі речі, хоча по суті тих самих. Деякі, хто під час переконання в гріху, здавалося, найважче боролися і серцем повставали проти Божої верховності, на першому світанку своєї втіхи, здавалося, особливо раділи саме цій Божій досконалості:— і з насолодою думали, що вони самі і все інше — в Божій руці, і що Він розпорядиться ними „саме так, як Йому вгодно.“

«Інші, яких перед самим здобуттям утіхи надзвичайно гнітило усвідомлення своєї пропащості й убогості, які бачили себе ніби падаючими в безнадійну погибель, спершу особливо втішалися баченням дармовості й багатства Божої благодаті та пропозиції спасіння, даної гинучим грішникам „без срібла, й без плати.“

«Деякі спершу, здавалося, раділи особливо мудрості Божій, виявленій у шляху спасіння через Христа; бо тоді він видався їм „дорогою новою і живою,“ шляхом, про який вони ніколи не думали і не мали жодного правильного уявлення, аж поки його не відкрив їм особливий вплив Божого Духа. Деякі з них, при живому духовному баченні цього шляху спасіння, дивувалися своїй минулій нерозумності — що шукали спасіння іншими шляхами і що ніколи раніше не бачили цього шляху спасіння, який тепер видавався їм таким простим і легким, а водночас і чудовим.

«Інші ж мали загальніше бачення краси й досконалості Христа, і їхні душі втішалися усвідомленням Його Божої слави, що невимовно перевершувала все, що вони будь-коли уявляли раніше; проте без вирізнення якоїсь однієї Божої досконалості зокрема; так що, хоча їхня втіха, здавалося, виникала з різних бачень і розважань про Божу славу, все ж джерелом їхніх радощів і втіх були духовні і надприродні бачення її, а не безпідставні вигадки.

«Проте треба визнати, що коли ця праця стала такою загальною і переважаючою і здобула таку загальну довіру й пошану серед індіанців, що сатана, здавалося, мав мало змоги діяти проти неї у власному вбранні, він тоді прикинувся „ангелом сьвітлим,“ і зробив кілька наполегливих спроб запровадити бурхливі збурення пристрастей замість справжнього переконання в гріху, уявні й химерні уявлення про Христа, ніби Він являється духовному окові в людській подобі та в певних положеннях тощо, замість духовних і надприродних відкриттів Його Божої слави й досконалості, а також багато інших оман. Маю підстави думати, що якби ці речі зустріли прихильність і підтримку, то тут був би вельми значний урожай такого роду навернених.

«Духовна гордість також виявилася в різних випадках. Деякі люди, чиї почуття були дуже збуджені, здавалося, через це дуже бажали, щоб їх уважали справді оновленими благодаттю; і коли я не міг не висловити їм своїх побоювань щодо їхнього духовного стану, вони досить сильно виявляли своє обурення. В одному чи двох із них також виявилося непристойне прагнення бути вчителями інших. Тож сатана був тут, як і деінде, діяльним супротивником. Але, благословен Бог, хоча щось такого роду й виявилося, проте ніщо з того не переважило і, власне, взагалі не зробило якихось помітних успіхів. Мій народ тепер обізнаний із цими речами, їм пояснено, що сатана в такий спосіб прикинувся „ангелом сьвітлим“ у першу пору великого виливу Божого Духа за днів апостолів; і що щось подібне, більшою чи меншою мірою, супроводжувало майже кожне пробудження і помітне поширення істинної віри відтоді. Вони так навчилися розрізняти між золотом і жужелицею, що довіру до останньої „топчуть, неначе ту грязь на улицях;“ і, оскільки такому мотлохові природно вмирати разом із довірою до нього, серед них тепер ледве чи видно хоч якийсь його прояв.

«Як серед мого народу не переважали безладні розпали, уявні вигадки, духовна гордість і сатанинські омани, так і було дуже мало випадків ганебної та безладної поведінки серед тих, хто визнав віру або хоча б виявив серйозність. Я знаю не більше трьох чи чотирьох таких осіб, які були винні в якійсь відкритій провині, відколи вперше познайомилися з християнством; і не знаю жодного, хто б уперто тривав у чомусь такого роду. Можливо, дивовижна чистота цієї праці в останньому відношенні, її вільність від частих випадків згіршення, значною мірою завдячує її чистоті в першому відношенні, її вільності від зіпсованих домішок духовної гордості, дикого вогню і омани, які природно закладають підґрунтя для ганебних учинків.

«Нехай ця благословенна праця, у своїй силі й чистоті, переважить серед бідних індіанців тут, а також пошириться деінде, аж поки найвіддаленіші їхні племена не побачать спасіння Божого! Амінь.»

Назад Далі