Ключові вчення Річарда Бакстера
Вічний спочинок святих

Розділ 4 · 9 хв читання · 11 хв слухання

Вічний спочинок святих

Оце ж оставлено ще суботованнє людям божим. ЄВРЕЇВ 4:9

1647 року Бакстерові був тридцять один рік, і він помирав — принаймні так вважали всі, і він сам теж. Після двох років армійського капеланства він знесилів, друзі прийняли його в сільському маєтку далеко від його бібліотеки, і він місяцями лежав, майже не маючи книжок під рукою. Він вирішив присвятити свої, як він гадав, останні місяці роздумам про те, куди він іде, і записати свої думки. Так з’явився «Вічний спочинок святих», і ця книжка прославила його по всій Англії. Він одужав і прожив ще сорок чотири роки. Книжку, яку він написав для власного смертного ложа, читали біля смертних лож тисяч інших людей.

Що означає спочинок

Бакстер почав із визначення слова, бо його легко засолодити сентиментами. Спочинок — це не бездіяльність. Небесний спочинок, як він його пояснював, має два боки: припинення того, що нас виснажувало, і входження в насолоду тим, для чого нас створено. Це кінець праці й початок володіння.

Блаженні мертві, що в Господеві вмирають …щоб впокоїлись від трудів своїх; дїла ж їх ідуть слїдом за ними. ОДКРИТТЄ 14:13

Заперечний бік легко окреслити, і Бакстер, який постійно страждав від болю, окреслив його з почуттям. Настане кінець гріха — не лише його провини, з якою вже розібрано, а й його присутності в нас. Кінець смутку, хвороби, спокуси, переслідування, страху смерті і видовища Божої церкви, розділеної і пригнобленої.

І обітре Бог усяку сльозу з очей їх; і смерти більш не буде; анї смутку, анї крику, анї труду не буде вже. ОДКРИТТЄ 21:4

Спочинок з Особою

Але Бакстерові уривався терпець, коли небо описували переважно через те, чого там не буде. Суть спочинку, наполягав він, — це Сам Бог, Якого пізнають, люблять і Яким тішаться. Буде досконале знання: кожен віруючий, який змагався з темними місцями Писання, з мовчанням Провидіння чи з причинами власних страждань, отримає відповідь — не як доказ, а через бачення. Буде досконала любов, яку Бакстер вважав серцем усього: здатність, якою ми користувалися найгірше, витрачаючи її на те, що не могло нам відплатити, нарешті матиме предмет, гідний її цілої. І буде досконала радість, що випливає з перших двох, бо радість — це те, що відбувається, коли душа знає і любить те, що на це заслуговує.

Ти вкажеш менї дорогу життя; перед лицем твоїм повнота радощів, по правицї твоїй блаженство по всяк час. ПСАЛЬМА 16:11

Провідна думка така: небо — це не місце, яким ми тішимося, а Особа, Яку ми бачимо.

Любі, ми тепер дїти Божі; та ще не явилось, що ми будемо; знаємо ж, що, коли явить ся, подібні Йому будемо, бо побачимо Його, яко ж єсть. 1 ЙОАНА 3:2

Бакстер розкрив послідовність у цьому вірші. Бачення породжує подібність. Переміна, над якою ми трудимося все життя з таким частковим успіхом, буде звершена повністю, коли ми побачимо Христа. Саме тому він вважав зосереджений на собі образ неба — зустріч із родиною, полегкість від клопотів, вінець і арфу — правдивим, але вкрай недостатнім. Ці речі реальні. Але не в них суть. Віруючий, чию надію на небо могли б задовольнити вигода і товариство, ще не зрозумів, на що він сподівається.

Спочинок, у який ми входимо разом

Є вимір спочинку, який Бакстер відчував гостріше за більшість, і він виріс із його обставин. Усе життя він бачив, як Англійська церква роздирає себе, і кожна партія, яку він намагався об’єднати, доходила висновку, що він належить до опозиції. Тож коли він писав про небо, кінець поділів був близько до самого центру.

А приступили ви до Сионської гори і до города Бога живого, Єрусалима небесного, і до тьми ангелів, до громади і церкви первородних. ЄВРЕЇВ 12:22–23

Громада — загальне зібрання. Одне зібрання, нерозділене, у якому будуть ті партії, що не сідали за один стіл, і ті люди, що писали одне проти одного. Бакстер знаходив у цьому і втіху, і докір. Якщо ми проведемо вічність у нерозривному товаристві християн, з якими нині не можемо перебувати в одній кімнаті, то наші теперішні поділи тимчасові — і наше богослов’я це визнає, а наша поведінка заперечує. Його практична порада — думати про небо щоразу, коли церковна сварка стає гіркою, і питати, як це питання виглядатиме звідти. Він помітив, що це скорочувало чимало суперечок, хоча, як він визнавав, не всі його власні.

Недуга, яку мала вилікувати ця книжка

Бакстер писав цю книжку не як умоглядне богослов’я, і в ній дуже мало цікавості до того, як улаштований той світ. Він писав її як ліки від недуги, яку вважав майже загальною серед християн: ми віримо в небо — і ніколи про нього не думаємо. Наслідок, доводив він, — релігія сумлінного нещастя. Віруючому, який ніколи не споглядає своєї мети, послух здається тягарем, страждання — нестерпним, а смерть — жахливою, і не тому, що його вчення хибне, а тому, що найкращу його частину він залишив невикористаною.

Тож остання частина книжки, яку він цінував найбільше і завдяки якій книжкою так широко користувалися, переходить від опису неба до практичного питання: як християнинові насправді про нього думати? Його відповідь — дисципліна, яку він назвав небесним спогляданням і виклав так ґрунтовно, як людина пояснює дорогу незнайомцеві в чужому місті.

Коли ж оце воскресли ви з Христом, то гірнього шукайте …Про гірнє думайте, (а) не про земне. КОЛОСЯН 3:1–2

Чому це має бути свідомим

Він виходить зі спостереження, що саме собою це не відбувається. Віруючі припускають, що коли вони тримаються вчення, його втіха буде під рукою, коли знадобиться, — над могилою чи в кризі. Бакстерів досвід був протилежним. Розум не йде до неба сам собою; він іде туди, куди його привчили, — а це зазвичай гроші, робота, образи і найближче майбутнє. Істина, над якою ми ніколи не замислювалися, не опиниться поруч, коли ми по неї потягнемося.

Не дивимось на видоме, а на невидоме; що бо видоме, дочасне, що ж невидоме, вічне. 2 КОРИНТЯН 4:18

«Дивитися» — дієслово дії. Невидиме не нав’язується нашій увазі саме; на нього треба дивитися.

Бакстер був майже кумедно практичний щодо організації. Визначте час — щодня, якщо можна, принаймні щотижня, — бо випадкові наміри випаровуються; особливо слушними він вважав недільні пообідні години й вечори. Оберіть тихе місце; сам він любив надвечір гуляти полями. Приходьте з вільним серцем, а не просто після сварки чи обтяжені справами. І візьміть певний текст чи сцену, замість того щоб пробувати думати про небо взагалі: конкретну обітницю, конкретний опис з Одкриття, конкретну Божу властивість. Розпливчастість убиває роздум.

Міркування, а тоді почуття

Сама вправа має два етапи, і Бакстер наполягав, що більшість людей зупиняється після першого. Перший — міркування, свідома праця розуму. Обертайте істину так і сяк. Питайте, що вона означає і чого вона варта. Порівнюйте небо з тим, за чим ви тепер женетеся. Другий етап — залучення почуттів, і в цьому суть усієї справи. Міркування — це ковальський міх; почуття — це вогонь. Обдумавши істину, свідомо спонукайте себе любити її, прагнути її, радіти нею і сумувати, що ви нею нехтували.

Кого маю в небі? І крім тебе нема для мене втїхи на землї. ПСАЛЬМА 73:25

Бакстер надавав великої ваги монологові — проповіді власній душі, як це роблять псалмоспівці: «Чому хиляєшся, душе моя, і затревожилась в мене?» Людина може благати саму себе так, як благала б іншого, і Бакстер вважав, що більшість християн змінилися б, якби зверталися до себе хоч наполовину так прямо, як звертаються до інших людей. Вправа закінчується розмовою з Богом: роздум природно переходить у молитву, до якої він від початку й прямував.

Він додав допомогу для тих, у кого від слова «небо» в голові порожньо. Міркуйте вгору від того, що вам відоме. Візьміть найглибшу радість, яку ви пізнали, — зустріч, одужання, знятий тягар — і подумайте, що це тінь, яку відкидає щось більше, від Бога, Який вигадав радість і не вичерпав Своїх запасів.

Нї, яко ж писано: Чого око не видїло, нї ухо не чуло і що на серце чоловікові не зійшло, те наготовив Бог тим, хто любить Його. 1 КОРИНТЯН 2:9

Він уважно стежив за межами. Це порівняння, а не конструювання: щойно вправа починає творити місце, сформоване нашими вподобаннями, а не Божою присутністю, вона пішла хибним шляхом. І нічого, здобутого через неї, не можна навчати як факту. Керує Писання, а там, де воно мовчить, ми задовольняємося тим, що не знаємо.

Два застереження

По-перше, це може стати технікою, а техніка — тягарем. Бакстер писав настанови, а не встановлював закон, і віруючий, який міряє свою духовність тим, наскільки добре вдалася вправа, використав її не за призначенням. По-друге — і це важливо — дехто не може цього робити, і це не його вина. Ті, кого пригнічує горе, виснаження або та хвороба розуму, яку Бакстер називав меланхолією, можуть виявити, що тривалий роздум робить їм гірше, а не краще. Він це знав і про це казав, і до його поради щодо цього ми дійдемо в одному з наступних розділів. Така людина не повинна робити висновку, що небо для неї зачинене, бо її розум не може заспокоїтися.

Є питання, яке варто винести з цього розділу, і воно чесно перевіряє, чи стало це вчення реальним. Якби небо складалося з усього, що ви нині з ним пов’язуєте, — відсутності болю, зустрічі, спочинку, — але Самого Бога там чомусь не було, чи хотіли б ви туди все одно?

ДЛЯ РОЗДУМІВ І ДІЇ

1. Запишіть, що ви насправді уявляєте, коли думаєте про небо. Зауважте, як багато з цього стосується вас самих.

2. Чесно дайте відповідь на питання вище. Якби Бога там не було, чи хотіли б ви туди все одно?

3. Визначте на цьому тижні конкретний час і місце для одного свідомого роздуму про небо. Для початку досить двадцяти хвилин.

4. Візьміть одну конкретну обітницю, а не тему загалом, і не зупиняйтеся на розумінні. Розбудіть свої почуття — прагнення, радість, сум через власну недбалість.

5. Спробуйте монолог. Зверніться вголос до власної душі так, як звернулися б до друга, якого треба переконати.

6. Якщо ваш розум не може заспокоїтися через горе чи виснаження, не силуйте його і не засуджуйте себе. Натомість прочитайте розділ «Порада для меланхолійних».

МОЛИТВА
Отче, я вірю в небо і майже ніколи про нього не думаю, і через це моя віра стала важкою.
Прости мені надію таку малу, що її могли б задовольнити вигода і товариство. Ти — спочинок. Не відсутність моїх клопотів — а Ти Сам.
Мій розум іде туди, куди його привчили йти. Навчи мене свідомо дивитися на невидиме і проведи мене від розуміння до прагнення.
А там, де моє серце надто важке, щоб піднятися, будь до мене лагідний і підійми його Сам. Нагадай мені, що для Твого народу ще залишається спочинок і що я в дорозі до нього. Амінь.

Ви завершили: Вічний спочинок святих

Назад Далі