Розділ 2 · 5 хв читання · 7 хв слухання
Умирущий до вмирущих
Боротьбою доброю я боров ся, дорогу скінчив, віри додержав. 2 ТИМОТЕЯ 4:7
Погано навчений хлопець. Річард Бакстер народився дванадцятого листопада 1615 року в Ровтоні, у Шропширі, в домі свого діда по матері. Його батьками були Річард і Беатріс Бакстери; батько ще до свого навернення програв в азартні ігри значну частину невеликого родинного маєтку, і грошей бракувало. Освіта його була, за його власною гіркою оцінкою, жалюгідною. У селі один за одним змінювалися вчителі, які були неуками, п’яницями або тим і другим водночас. Він так і не вступив до університету — цим фактом противники дорікали йому все життя, і з цим він так до кінця й не змирився. Натомість він мав спрагу до знання. Він читав усе, що міг дістати, сам вивчив богослов’я, філософію і медицину і самою лише наполегливістю став одним із найвченіших людей Англії. Згодом його назвали першим серед англійських протестантських схоластів — неабияка похвала людині без жодного ступеня. Навернення прийшло до нього через книжки, а не через проповідь: спершу через побожну книжку, що випадково потрапила до їхнього дому, а потім через твори англійських пуритан. Своє справжнє пробудження він вів від того читання і ніколи його не забував — і це одна з причин, чому все подальше життя він вкладав книжки людям у руки.
Кіддермінстер. Єпископ Вустерський висвятив його на диякона в Адвент 1638 року; він тримав школу в Дадлі і недовго служив вікарієм-помічником у Бриджнорті. 1641 року його запросили до Кіддермінстера, ткацького міста у Вустерширі, де жило близько двох тисяч людей. Попередній священник, кажуть, був нездарою, а парафія — занедбаною. Бакстерові було двадцять п’ять. Потім країна поринула в громадянську війну. Він залишив місто, служив капеланом гарнізону в Ковентрі, а згодом — полку полковника Воллі в армії нового зразка, де віддавав сили на суперечки з сектантськими поглядами, що ширилися серед вояків. Про багато що з тих років він згодом шкодував. 1647 року його здоров’я остаточно підупало. Друзі прийняли його в Роуз-Ленчі, далеко від його бібліотеки, і він місяцями лежав, чекаючи смерті.
Саме там, майже не маючи книжок під рукою, він написав більшу частину «Вічного спочинку святих». Він не помер. 1647 року він повернувся до Кіддермінстера вже як вікарій і залишався там чотирнадцять років.
Що він там робив. Служіння в Кіддермінстері стало найславетнішою парафіяльною працею в історії Англії, і варто сказати, з чого воно насправді складалося. Він проповідував двічі на тиждень, просто, цілячи в сумління, а не в захоплення слухачів. Потім він і його помічник щотижня віддавали два повні дні особистому наставлянню: по черзі запрошували родини парафії, сідали з кожною окремо, перевіряли, що вони розуміють у християнській вірі, і навчали кожного особисто. Вони проходили приблизно чотирнадцять родин на тиждень і за рік охоплювали всю парафію. Він об’єднав місцевих служителів у товариство, яке долало межі між пресвітеріанами, індепендентами й єпископальними, щоб церковну дисципліну і катехизацію можна було здійснювати спільно. Він безперервно писав. Значну частину свого скромного прибутку він роздавав. І місто змінилося. Коли він приїхав, то, за його підрахунком, на цілу вулицю ледве знаходилася одна родина, яка виявляла бодай якусь серйозну побожність; коли він виїжджав, були вулиці, де такою була майже кожна родина. Він уважно додавав, що не приписує собі жодної заслуги і може назвати чимало міст, де трудилися кращі за нього люди і не побачили нічого.
Реставрація і вигнання. 1660 року монархію було відновлено, і Бакстер, який працював на її користь, поїхав до Лондона як один із королівських капеланів. Йому запропонували єпископство Герефордське, і він відмовився. Він не просив нічого, крім дозволу повернутися до Кіддермінстера, — і йому відмовили. На Савойській конференції 1661 року він був головним речником поміркованих пуритан і за два тижні уклав переглянуту літургію, сподіваючись на таке врегулювання, яке було б досить широким, щоб утримати поміркованих у межах державної церкви. Ця надія не справдилася: інша сторона не мала справжнього бажання йти на компроміс. Акт про одноманітність набрав чинності двадцять четвертого серпня 1662 року. Того дня близько двох тисяч служителів, які не могли його підписати, позбавили їхніх парафій. Бакстер, бачачи, до чого йдеться, ще попереднього травня виголосив у Лондоні прощальну проповідь. Йому було сорок шість, і більше він ніколи не мав парафії.
Марґарет. У вересні 1662 року, через кілька тижнів після вигнання, він одружився з Марґарет Чарлтон. Йому було сорок сім, їй — двадцять шість, і цей шлюб здивував усіх, зокрема й чимало людей, які вважали, що він узагалі ніколи не одружиться. За всіма свідченнями, шлюб був надзвичайно щасливим. Вона була розумною, рішучою і побожною, вела їхні справи і спонукала його до починань, яких він сам не наважився б розпочати. Разом вони пережили дев’ятнадцять років утисків, штрафів і вимушених переїздів. Вона померла 1681 року, у сорок п’ять років. Бакстер, з розбитим серцем, уже за кілька тижнів написав розповідь про її життя і вдачу. Це одна з найзворушливіших речей в англійській літературі сімнадцятого століття — чесний портрет, який удівець написав про жінку, що її він, очевидно, вважав вищою за себе в багатьох відношеннях, і видав, поки горе ще не вщухло.
Переслідування. Роки після 1662-го минули в Лондоні та довкола нього, під правовим режимом, створеним для того, щоб унеможливити служіння нонконформістів. Бакстера безперестанку утискали: забороняли проповідувати, штрафували, описували його майно, конфіскували книжки, переганяли з одного житла до іншого. 1669 року його ненадовго ув’язнили за проведення конвентикулу — недозволеного богослужіння. Тяжкий удар прийшов 1685 року, коли йому було сімдесят і він був немічний. Його звинуватили в підбурюванні через нібито образливі натяки на єпископів у його «Переказі Нового Заповіту» і судили перед лордом — головним суддею Джеффрісом. Суд був ганебний. Джеффріс лаяв його із суддівського крісла, назвав старим шахраєм, який отруїв світ своїм кіддермінстерським ученням, і не дав говорити його захисникові. Бакстера засудили до штрафу, якого він не міг сплатити, і близько двадцяти одного місяця він провів у в’язниці в Саутворку. Його звільнили 1686 року, і він дожив до того, як Акт про віротерпимість 1689 року нарешті дав нонконформістам законний простір для подиху.
Кінець. Останні роки він прожив на Чартергаус-сквер у Лондоні — і далі писав, і далі проповідував, коли дозволяли, і постійно страждав від недуг, які півстоліття описував із лікарською точністю. Він помер восьмого грудня 1691 року, у сімдесят шість років. Кажуть, коли незадовго до кінця його спитали, як він почувається, він відповів, що вже майже здоровий. Він залишив близько ста сорока виданих праць, парафію, яка пам’ятала його поколіннями, посібник пастирського служіння, який досі вивчають студенти-богослови, і книжку про небо, написану людиною, що п’ятдесят років чекала, що невдовзі туди прибуде.