Розділ 2 · 6 хв читання · 7 хв слухання
Людина з чотирма колесами на колісниці
Все здолїю в Христї, що мене покрепляє. ФИЛИПЯН 4:13
Шотландський ковенантерський дім. Альберт Бенджамін Сімпсон народився п’ятнадцятого грудня 1843 року в Бейв’ю на острові Принца Едварда, біля східного узбережжя Канади. Його батьки, Джеймс і Джанет Сімпсони, були шотландцями, пресвітеріанами і суворими людьми в давньому ковенантерському дусі. Батько був корабельником і купцем, а також старійшиною церкви; суботу шанували без жодних поступок, а катехизис вчили напам’ять. Наприкінці 1840-х років морську торгівлю спіткала криза, сімейна справа збанкрутувала, і родина переїхала на захід, до Четема в Онтаріо. Хлопець зростав у домі, де бракувало статків, панувала релігійна дисципліна і було чимало тривоги. Він був нервовою, сумлінною дитиною, і віра робила його нещасним. Він вірив у доктрини і не міг знайти в них миру, і, намагаючись знайти його, довів себе до фізичного виснаження. Це був перший із кількох зривів, що позначили його життя.
Перше добре діло. Полегшення прийшло через книжку. На п’ятнадцятому році життя, під час пробудження в Четемі, коли там проповідував приїжджий ірландський євангеліст, він натрапив на давній пуританський трактат Волтера Маршалла «Євангельська таємниця освячення» і прочитав речення, яке розв’язало вузол: перше добре діло, яке людина будь-коли вчинить, — це увірувати в Господа Ісуса Христа. Він намагався виробити в собі гідність, щоб прийти. Тепер він побачив, що увірувати — це і є прийти. Жодного напливу почуттів він не пережив — і все життя чесно про це говорив, — але утвердився в тому, що Христос його прийняв. У січні 1861 року він письмово склав урочистий заповіт, віддаючи себе Богові, і підписав його. Він вступив до Нокс-коледжу в Торонто і закінчив його 1865 року.
Три престижні кафедри. Далі була кар’єра невпинного зовнішнього успіху і тихого внутрішнього невдоволення. У двадцять один рік його покликали до пресвітеріанської церкви Нокса в Гамільтоні, Онтаріо, — однієї з найбільших громад Канади. Він одружився з Маргарет Генрі через два дні після іспитів на рукоположення і вже наступної неділі знову стояв за своєю кафедрою. Він працював несамовито і за вісім років додав до громади близько семисот членів.
Роки в Гамільтоні принесли й перше горе. Їхній другий син, Мелвілл Дженнінгс, помер трирічним. Згодом Сімпсон писав, що доти приходив до осиротілих родин зі щирим співчуттям, яке нічого не торкалося, бо сам не знав власного смутку. Двоє з їхніх шістьох дітей були поховані малими. У грудні 1873 року він переїхав до пресвітеріанської церкви на Честнат-стріт у Луїсвіллі, штат Кентуккі, — провідної пресвітеріанської кафедри того міста. Там він домагався спільних євангелізаційних зібрань різних деномінацій і збудував просту скинію, щоб робітники, які не мали доброго одягу, могли приходити, не соромлячись. Задум удався, але його громада була не зовсім задоволена. 1879 року його покликали до пресвітеріанської церкви на Тринадцятій вулиці в Нью-Йорку, і там він застав те, що визначило решту його життя: сотні тисяч іммігрантів, які напливали до міста, чиї поважні церкви зовсім не збиралися їх приймати.
Дві кризи. Його повернули два переживання, і між ними минуло сім років. Перше сталося 1874 року в Луїсвіллі. Виснажений і свідомий того, що його служіння тримається на власних силах, він прочитав «Вище християнське життя» В. Е. Бордмена і прийшов до того, що згодом описував як прийняття Христа як свого освячення, — не нове зусилля, а нову залежність. Від цього він відлічував своє справжнє служіння. Друге сталося влітку 1881 року. Він роками хворів на серце; лікар у Нью-Йорку дав йому три місяці. На конференційному майданчику в Олд-Орчард-Біч у штаті Мен він почув, як доктор Чарлз Калліс навчає про Боже зцілення, і свідчення вразили його більше, ніж аргументи. Однієї п’ятниці по обіді в серпні він сам пішов у сосновий ліс і дав потрійну обітницю: що приймає біблійне вчення про те, що Ісус — Цілитель тіла; що тут-таки бере Його як власне тілесне життя для всіх потреб свого тіла, доки не завершить праці свого життя; і що вживатиме дану йому силу на славу Божу і на служіння іншим. З лісу він вийшов зміненим. Наступного дня він піднявся на гору заввишки три тисячі футів. Він прожив іще тридцять вісім років і працював у темпі, що виснажував значно молодших.
Розрив. Тієї осені він попросив свою громаду прийняти в члени групу навернених італійських іммігрантів. Громада відмовилася. У листопаді 1881 року він подав у відставку — залишивши сталу платню, поважну кафедру і деномінацію, у якій виріс і був рукоположений, — без громади, без доходу і з родиною, яку треба було утримувати. На початку наступного року його охрестили зануренням у баптистській церкві в Нью-Йорку. Він почав проповідувати в залі жменьці людей. За кілька років Євангельська скинія стала однією з найжвавіших громад міста, і вона робила те, чого не робив ніхто інший: рятувальні місії, працю серед бідних, сирітський притулок, доми, де хворі могли пожити й отримати молитву за себе, і богослужіння для іммігрантів їхніми рідними мовами.
Установи, збудовані, щоб посилати людей далеко. 1882 року він відкрив місіонерську школу підготовки — перший біблійний інститут у Північній Америці — у переконанні, що звичайних віруючих із практичною підготовкою і покликанням можна вивести на місійне поле за два роки, а не за сім. Згодом школа переїхала вгору по Гудзону, до Найака. Майже кожен біблійний коледж у світі походить від цієї ідеї. 1887 року в Олд-Орчарді він заснував два товариства: Християнський альянс — для поглиблення духовного життя вдома, і Євангельський місіонерський альянс — для посилання працівників за кордон. 1897 року вони злилися в Християнський і місіонерський альянс. Він ніколи не мав наміру створювати деномінацію. Він прагнув руху всередині наявних церков — спільноти людей з усіх традицій, об’єднаних Чотиригранним Євангелієм і євангелізацією світу. Проте рух усе одно став деномінацією, як зазвичай і буває. Тим часом він майже сорок років редагував щотижневий журнал, написав близько сотні книжок, зокрема коментар до всієї Біблії, і склав понад сотню гімнів, часто пишучи слова в суботу, щоб громада співала їх у неділю.
П’ятидесятницьке питання. Після 1906 року п’ятидесятницьке пробудження прокотилося рухами, найближчими до його власного, і багатьох людей з Альянсу воно захопило. Відповідь Сімпсона була, як завжди в нього, урівноваженою і нікого цілком не задовольнила. Він прагнув більше сили Духа і в серпні 1907 року повернувся до того самого соснового лісу в Олд-Орчарді, щоб просити в Бога повнішого хрещення. Він не говорив іншими мовами — ні тоді, ні пізніше. Він дійшов висновку, що мови — справжній дар, який Бог розподіляє, як Сам хоче, але не обов’язковий доказ повноти Духа, — і встановив засаду, що відтоді визначає Альянс: не шукайте, не забороняйте. Ціна була справжня. Рух утратив членів в обидва боки — тих, хто хотів більшого, і тих, хто хотів зачинити двері.
Кінець. Останні роки були важкі. Він ослаб, пам’ять зраджувала, і він пройшов період духовної темряви, на який друзям було боляче дивитися в людині, що навчила стількох інших про перемогу. 1918 року він відійшов від керівництва. Двадцять восьмого жовтня 1919 року він упав у кому і помер наступного дня в Найаку, у сімдесят п’ять років. Статків він не залишив. Він залишив школу підготовки, журнал, збірник гімнів, скинію, повну бідних людей, і кілька сотень місіонерів, розсіяних по світу в місцях, яких він ніколи не бачив і за які молився поіменно.