Розділ 4 · 11 хв читання · 14 хв слухання
Віра дуже проста
Багатьом віра здається чимось важким. Правда ж у тому, що вона важка лише тому, що легка. Нааманові здавалося важким, що йому треба вмитися в Йордані; а якби від нього вимагали чогось великого, він зробив би це залюбки. Люди думають, що спасіння має бути наслідком якогось дуже таємничого й дуже складного вчинку чи почуття; але Божі думки — не наші думки, і Його дороги — не наші дороги. Щоб навіть найслабші й найнеосвіченіші могли бути спасенні, Він зробив шлях спасіння простим, як абетка. У ньому немає нічого, що могло б когось заплутати; от тільки через те, що всі заздалегідь чекають якоїсь заплутаності, багато хто геть розгублюється, коли бачить, що він надзвичайно простий.
Насправді ми не віримо, що Бог має на увазі те, що каже; ми поводимося так, ніби це не може бути правдою.
Я чув про одного вчителя недільної школи, який провів експеримент, що його я, мабуть, ніколи не наважуся повторити з дітьми, бо він міг би обійтися дуже дорого. Справді, я певен, що в моєму випадку результат був би зовсім іншим, ніж той, який я зараз опишу. Цей учитель намагався пояснити, що таке віра, і, оскільки ніяк не міг донести цього до своїх хлопців, узяв свого годинника й сказав: «Ось, Джоне, я дарую тобі цей годинник. Візьмеш?» Джон замислився, що б це вчитель мав на увазі, і не схопив скарбу, а нічого не відповів. Учитель звернувся до наступного хлопця: «Генрі, ось годинник. Візьмеш?» Хлопець із цілком доречною скромністю відповів: «Ні, дякую, пане». Учитель спробував так із кількома хлопцями — і з тим самим наслідком; аж нарешті один малий, не такий мудрий і розважливий, як інші, зате більш довірливий, найприродніше сказав: «Дякую, пане», — і поклав годинника до кишені. Тоді інші хлопці прокинулися перед приголомшливим фактом: їхній товариш отримав годинник, від якого вони відмовилися. Один із хлопців швидко спитав учителя: «Він що, залишить його собі?» «Звісно, — відповів учитель. — Я запропонував йому годинник, і він його прийняв. Я не став би давати річ, а потім забирати її: це було б дуже нерозумно. Я поклав годинник перед вами й сказав, що дарую його вам, але ніхто з вас не захотів його взяти». «Ох! — сказав хлопець. — Якби я знав, що ви це всерйоз, я б його взяв». Звісно, взяв би. Він думав, що то лише гра, і нічого більше. Усі інші хлопці страшенно засмутилися, що втратили годинника. Кожен вигукував: «Учителю, я не знав, що ви це всерйоз, але я думав—» Ніхто не взяв дару; зате кожен думав. Кожен мав свою теорію, крім простодушного хлопця, який повірив тому, що йому сказали, і дістав годинника. Я хотів би завжди бути такою простою дитиною, щоб буквально вірити тому, що каже Господь, і брати те, що Він кладе переді мною, цілком спокійно знаючи, що Він не грається зі мною і що я не можу помилитися, приймаючи те, що Він пропонує мені в Євангелії. Щасливі були б ми, якби довіряли й не здіймали жодних питань. Але, на жаль! ми неодмінно беремося мудрувати й сумніватися. Коли Господь підносить Свого улюбленого Сина перед грішником, цей грішник повинен узяти Його без вагання. Якщо ви візьмете Його, Він ваш; і ніхто не відбере Його у вас. Простягніть же руку, людино, і беріть Його негайно!
Коли ті, хто шукає, приймають Біблію як буквальну правду й бачать, що Ісус справді даний усім, хто Йому довіряє, усі труднощі з розумінням шляху спасіння зникають, як ранковий іній, коли сходить сонце.
Якось до мене в ризницю прийшли двоє, що шукали. Вони слухали від мене Євангеліє лише короткий час, але воно глибоко їх вразило. Вони висловили жаль, що невдовзі мають переїхати далеко, але додали, що вдячні вже за те, що взагалі мене почули. Мене підбадьорила їхня щира подяка, але я хотів, щоб у них звершилася ще дієвіша праця, і тому спитав їх: «Чи ви справді увірували в Господа Ісуса Христа? Чи ви спасенні?» Одна з них відповіла: «Я щосили намагаюся повірити». Таке я чув часто, але ніколи не пропускаю цього без заперечення. «Ні, — сказав я, — так не годиться. Чи ви коли-небудь казали своєму батькові, що намагаєтеся йому повірити?» Після того як я трохи довше зупинився на цьому, вони визнали, що такі слова були б образою для їхнього батька. Тоді я виклав перед ними Євангеліє якомога ясніше, найпростішою мовою, яку тільки міг дібрати, і благав їх повірити Ісусові, Який більше гідний віри, ніж найкращий із батьків. Одна з них відповіла: «Я не можу цього усвідомити: не можу усвідомити, що я спасенна». Тоді я сказав далі: «Бог свідчить про Свого Сина, що кожен, хто довіряє Його Синові, спасенний. Чи ви тепер зробите Його неправдомовцем, чи повірите Його слову?» Поки я так говорив, одна з них стрепенулася, ніби вражена, і приголомшила всіх нас, вигукнувши: «О пане, я все бачу; я спасенна! Ох, благословіть Ісуса за мене; Він показав мені шлях, і Він мене спас! Я все бачу». Шановна сестра, яка привела до мене цих юних подруг, стала з ними на коліна, і ми всім серцем благословляли й звеличували Господа за душу, приведену до світла. Проте друга з двох сестер не змогла побачити Євангелія так, як перша, хоча я певен, що невдовзі побачить. Хіба не дивно, що, чуючи ті самі слова, одна вийшла в ясне світло, а друга лишилася в темряві? Переміна, що відбувається в серці, коли розум схоплює Євангеліє, часто відбивається на обличчі й сяє там, як небесне світло. Такі щойно просвічені душі часто вигукують: «Та це ж так просто, пане; як же я не бачив цього раніше? Тепер я розумію все, що читав у Біблії, хоча раніше не міг цього збагнути. Усе прийшло за одну хвилину, і тепер я бачу те, чого ніколи раніше не міг зрозуміти». Насправді істина завжди була простою, але вони шукали ознак та див, і тому не бачили того, що було близько від них. Старі люди часто шукають окулярів, коли ті сидять у них на лобі; і всім відомо, що ми найчастіше не помічаємо того, що прямо перед нами. Христос Ісус перед нашими очима, і нам треба лише поглянути на Нього — і жити; але ми робимо з цього всіляку плутанину і так споруджуємо лабіринт із того, що ясно як білий день.
Ця невеличка пригода з двома сестрами нагадує мені іншу. Одна дуже шанована подруга підійшла до мене якось у неділю вранці після служіння, щоб потиснути мені руку, «бо, — сказала вона, — мені виповнилося п’ятдесят того самого дня, що й вам. У цьому одному я схожа на вас, пане; але в кращих речах я цілковита ваша протилежність». Я зауважив: «Тоді ви, мабуть, дуже добра жінка; бо в багатьох речах я й сам хотів би бути протилежністю того, який я є». «Ні, ні, — сказала вона, — я зовсім не це мала на увазі: зі мною зовсім не все гаразд». «Як! — вигукнув я. — Хіба ви не віруєте в Господа Ісуса?» «Ну, — сказала вона з великим хвилюванням, — я, я спробую». Я взяв її за руку й сказав: «Моя дорога душе, не кажіть мені, що ви спробуєте повірити моєму Господеві Ісусу! Я не можу слухати від вас таких слів. Це означає відверте невірство. Що такого ВІН зробив, щоб ви так говорили про Нього? Чи сказали б ви мені, що спробуєте повірити мені? Я знаю, що ви не обійшлися б зі мною так грубо. Ви вважаєте мене правдивою людиною, і тому одразу мені вірите; то вже ж напевно з моїм Господом Ісусом ви не можете вчинити менше». Тоді вона крізь сльози вигукнула: «Ох, пане, помоліться ж за мене!» На це я відповів: «Я не відчуваю, що можу щось таке зробити. Про що мені просити Господа Ісуса для тієї, яка не хоче Йому довіряти? Я не бачу, про що тут молитися. Якщо ви повірите Йому, то будете спасенні; а якщо не повірите Йому, я не можу просити Його вигадати новий шлях, щоб догодити вашому невірству». Тоді вона знову сказала: «Я спробую повірити»; але я урочисто сказав їй, що не прийму жодних її спроб; бо послання від Господа не згадує про «спроби», а каже: «Віруй в Господа Ісуса Христа, то спасеш ся». Я наполегливо поклав їй на серце велику істину, що «Хто вірує в Сина, той має вічне життє»; і її страшну протилежність — «Хто ж не вірує, уже осуджений; бо не вірував у ймя єдинородного Сина Божого». Я закликав її до повної віри в колись розп’ятого, а нині вознесеного Господа, і Святий Дух тут-таки дав їй силу довіритися. Вона дуже зворушено сказала: «Ох, пане, я дивилася на свої почуття, і в цьому була моя помилка! Тепер я довіряю свою душу Ісусові, і я спасенна». Вона відразу знайшла мир через віру. Іншого шляху немає.
Богові було до вподоби зробити життєві потреби дуже простими речами. Ми мусимо їсти; і навіть сліпий знайде дорогу до свого рота. Ми мусимо пити; і навіть найменше немовля вміє це без жодного навчання. На території Стоквеллського сирітського притулку в нас є фонтан, і коли в спеку він б’є, хлопці самі собою йдуть до нього. У нас немає уроків фонтанної муштри. До притулку приходило багато бідних хлопців, але жодного разу не було такого невігласа, який не знав би, як пити. Так от, віра в духовному — те саме, що їжа й пиття в тілесному. Устами віри ми приймаємо благословення благодаті у свою духовну природу, і вони стають нашими. О ви, що хотіли б повірити, але думаєте, що не можете, хіба ви не бачите, що як людина може пити без сили, і як може їсти без сили, а від їжі набирається сили, так і ми можемо прийняти Ісуса без зусилля, а приймаючи Його, отримуємо силу для всіх дальших зусиль, до яких нас буде покликано?
Віра — справа настільки проста, що щоразу, коли я намагаюся її пояснити, я дуже боюся затьмарити її простоту. Коли Томас Скотт надрукував свої примітки до «Мандрівки пілігрима», він спитав одну зі своїх парафіянок, чи зрозуміла вона книжку. «О так, пане, — сказала вона, — містера Беньяна я розумію досить добре і сподіваюся, що колись, з Божої благодаті, зрозумію й ваші пояснення». Хіба не було б мені прикро, якби мій читач знав, що таке віра, а потім заплутався через моє пояснення? Проте я все ж зроблю одну спробу і молитимуся, щоб Господь зробив її ясною.
Мені розповідали, що на одній дорозі в шотландських горах точилася суперечка про право проходу. Власник хотів зберегти своє верховенство, але водночас не хотів завдавати людям незручностей; звідси й домовленість, що спричинила таку пригоду. Побачивши милу сільську дівчинку, яка стояла біля брами, якийсь мандрівник підійшов до неї й запропонував їй шилінг, щоб вона його пропустила. «Ні, ні, — сказала дитина, — я не можу нічого від вас брати; але ви маєте сказати: „Будь ласка, дозвольте мені пройти“, — і тоді можете проходити, ласкаво просимо». Дозволу треба було попросити; але його можна було дістати, просто попросивши. Так само й вічне життя — даром; і його можна мати, ба більше, його буде негайно дано, якщо довіритися слову Того, Хто не може обманювати. Довіртеся Христові, і цією довірою ви схопите спасіння й вічне життя. Не філософствуйте. Не сідайте й не мучте свій бідний мозок. Просто повірте Ісусові, як повірили б своєму батькові. Довіряйте Йому, як довіряєте свої гроші банкірові або своє здоров’я лікареві.
Віра недовго здаватиметься вам чимось важким; та й не повинна, бо вона проста.
Віра — це довіра, повне покладання на особу, діло, заслугу й силу Сина Божого. Декому здається, що ця довіра — щось мрійливе й романтичне, але насправді це найпростіша річ, яка тільки може бути. Для декого з нас істини, у які колись було важко повірити, нині стали очевидними фактами, у яких нам було б важко сумніватися. Якби хтось із наших прадідів устав із мертвих і потрапив у теперішній стан речей, скільки б йому довелося довіряти! Завтра вранці він сказав би: «Де кресало й кремінь? Мені треба вогню»; а ми дали б йому маленьку коробочку з крихітними паличками і сказали б черкнути однією з них об коробку. Йому довелося б чимало довіряти, перш ніж він повірив би, що так можна добути вогонь. Далі ми сказали б йому: «Тепер, коли у вас є вогонь, поверніть цей кран і запаліть газ». Він нічого не бачить. Як може світло йти крізь невидиму пару? А проте йде. «Ходіть з нами, дідусю. Сідайте в це крісло. Подивіться на ту скриньку перед вами. Зараз матимете свій портрет». «Ні, дитино, — сказав би він, — це смішно. Сонце змалює мій портрет? Не можу в це повірити». «Так, а ще ви проїдете п’ятдесят миль за годину без коней». Він не повірить, аж поки ми не посадимо його в потяг. «Мій дорогий пане, ви поговорите зі своїм сином у Нью-Йорку, і він відповість вам за кілька хвилин». Хіба ми не вразили б старого джентльмена? Хіба не знадобилася б йому вся його віра? Проте ми віримо в ці речі без жодного зусилля, бо досвід зробив їх для нас звичними. Віра дуже потрібна вам, хто чужий духовним речам; ви ніби губитеся, коли ми про них говоримо. Але як же це просто для нас, що маємо нове життя й спілкуємося з духовними реальностями! Ми маємо Отця, до Якого говоримо, і Він нас чує, і благословенного Спасителя, Який чує прагнення нашого серця й допомагає нам у боротьбі з гріхом. Усе це ясне тому, хто має розум. Нехай же тепер це стане ясним і вам!