Біля Тісної Брами
Пробудження

Розділ 1 · 6 хв читання · 8 хв слухання

Пробудження

Величезна кількість людей зовсім не переймається вічним. Про своїх котів і собак вони дбають більше, ніж про власну душу. Це велика милість — коли нас змушують задуматися про себе: як ми стоїмо перед Богом і перед вічним світом. Дуже часто це ознака того, що спасіння вже наближається до нас. Від природи ми не любимо тривоги, яку викликає в нас духовне занепокоєння, і, мов ледарі, намагаємося знову заснути. Це велика нерозважність, бо, граючися цим, ми ризикуємо самі собою, коли смерть така близька, а суд такий певний. Якщо Господь вибрав нас для вічного життя, Він не дасть нам повернутися до нашої дрімоти. Якщо ми розважливі, то молитимемося, щоб наша тривога за душу не минала доти, доки ми справді й по-справжньому не будемо спасенні. Скажімо від щирого серця:—

«Хто за мене постраждав, Той Лікарем мені стане; Не прийму я втіхи жодної, Доки Ісус не втішить мене».

Страшно було б у дрімоті зійти до пекла і там звести очі, коли між нами й небом утвердилася велика прірва. Так само страшно було б прокинутися, щоб утекти від гніву, що настає, а тоді струсити із себе ту пересторогу й повернутися до своєї нечутливості. Я помічаю, що ті, хто перемагає свої докори сумління й далі живе в гріхах, наступного разу вже не так легко зворушуються: кожне пробудження, яке людина відкидає, залишає душу сонливішою, ніж була, і менш здатною знову пробудитися до святого почуття. Тому наше серце мало б дуже стривожитися від думки, що воно позбудеться своєї тривоги якимось іншим, а не правильним способом. Одного хворого на подагру вилікував знахар своїми ліками: вони загнали хворобу всередину, і хворий помер. Вилікуватися від душевної муки фальшивою надією — то була б страшна справа: ліки виявилися б гіршими за хворобу. Куди краще, щоб чутливе сумління завдавало нам довгих років муки, ніж щоб ми втратили його й загинули в закам’янілості наших сердець.

Проте пробудження — це не те, на чому можна спочити, і не те, чого слід бажати розтягнути на місяці. Якщо я схоплююся з переляку й бачу, що мій дім горить, я не сідаю на край ліжка й не кажу собі: «Сподіваюся, я справді пробудився! Я, звісно, глибоко вдячний, що мене не залишили спати далі!» Ні, я хочу втекти від смерті, яка мені загрожує, і тому поспішаю до дверей чи до вікна, щоб вибратися назовні й не загинути там, де я є. Сумнівним було б благом прокинутися — і все ж не втекти від небезпеки. Пам’ятайте: пробудження — це не спасіння. Людина може знати, що вона загублена, і все ж ніколи не бути спасенною. Вона може замислитися — і все ж померти у своїх гріхах. Якщо ви дізналися, що ви банкрут, то роздуми над вашими боргами їх не сплатять. Людина може цілий рік розглядати свої рани, і вони не стануть ані трохи ближчими до загоєння від того, що вона відчуває, як вони печуть, і рахує, скільки їх. Один із підступів диявола — спокушати людину вдовольнятися почуттям гріха; а інший підступ того самого обманця — нашіптувати, ніби грішникові не можна просто довіритися Христові, доки він не принесе певної міри відчаю, щоб додати її до завершеного діла Спасителя. Наші пробудження покликані не допомогти Спасителеві, а допомогти нам прийти до Спасителя. Уявляти, ніби моє почуття гріха допомагає усунути гріх, — безглуздя. Це те саме, що сказати, ніби вода не змиє бруду з мого обличчя, доки я довше не подивлюся в дзеркало й не порахую плям сажі на своєму чолі. Відчуття потреби в спасінні з благодаті — дуже здорова ознака; але потрібна мудрість, щоб користуватися ним правильно й не робити з нього ідола.

Дехто, здається, ніби закохався у свої сумніви, і страхи, і муки. Їх не відірвеш від їхніх жахів — вони наче повінчалися з ними. Кажуть, що найгірше з кіньми, коли горить стайня, те, що їх ніяк не вивести з їхніх стійл. Якби вони тільки пішли за вами, то могли б урятуватися від полум’я; але страх їх наче паралізує. Так страх перед вогнем не дає їм утекти від вогню. Читачу, невже сам ваш страх перед гнівом, що настає, не дасть вам від нього втекти? Сподіваємося, що ні.

Один в’язень, який довго просидів у тюрмі, не хотів виходити на волю. Двері були відчинені, але він навіть зі сльозами благав, щоб йому дозволили лишитися там, де він пробув так довго. Любити тюрму! Прикипіти серцем до залізних засувів і тюремної юшки! Певно, той в’язень був трохи несповна розуму! А ви хочете залишатися пробудженим — і нічим більше? Хіба ви не прагнете отримати прощення негайно? Якщо ви волієте баритися в муці й жаху, то, певно, ви також трохи не при собі! Якщо мир можна отримати, отримайте його негайно! Навіщо баритися в темряві ями, де ваші ноги грузнуть у болотистому багні? Можна мати світло — світло дивовижне й небесне; навіщо лежати в мороці й помирати в муці? Ви не знаєте, як близько до вас спасіння. Якби знали, то, певно, простягли б руку й узяли його, бо ось воно; і його досить лише взяти.

Не думайте, що почуття відчаю зробить вас придатнішими для милосердя. Коли пілігрим, ідучи до Тісної Брами, упав у Багно Зневіри, — чи думаєте ви, що бридка твань того багна, яка налипла на його одяг, була для нього рекомендацією, щоб легше пройти туди, де починається дорога? Зовсім ні. Пілігрим аж ніяк так не думав; не думайте так і ви. Вас спасе не те, що відчуваєте ви, а те, що відчув Ісус. Навіть якби почуття мали якусь цілющу силу, вони мусили б бути добрими; а почуття, яке змушує нас сумніватися в Христовій силі спасти й не дає нам знайти спасіння в Ньому, — зовсім не добре: це жорстока кривда любові Ісуса.

Наш друг прийшов до нас у гості, проїхавши нашим людним Лондоном потягом, трамваєм чи омнібусом. Раптом він блідне. Ми питаємо, що сталося, а він відповідає: «Я загубив гаманець, а в ньому були всі мої гроші, які я маю на світі». Він до пенні перелічує суму й описує чеки, векселі, банкноти та монети. Ми кажемо йому, що для нього, мабуть, велика втіха — так точно знати розмір своєї втрати. Він, схоже, не бачить, чого варта наша втіха. Ми запевняємо його, що він має бути вдячний за таке ясне усвідомлення своєї втрати; адже багато хто міг би загубити гаманець і зовсім не змогти підрахувати, скільки втратив. Проте нашого друга це анітрохи не підбадьорює. «Ні, — каже він, — знання про втрату не допомагає мені її повернути. Скажіть мені, де знайти моє майно, — і ви зробите мені справжню послугу; а просто знати про свою втрату — жодна не втіха». Так само й вірити, що ви згрішили і що ваша душа вже приречена Божому правосуддю, — цілком належна річ; але це не спасе. Спасіння приходить не через те, що ми знаємо про власну погибель, а через те, що ми цілковито хапаємося за визволення, приготоване в Христі Ісусі. Людина, яка не хоче поглянути на Господа Ісуса, а вперто зосереджується на своєму гріху й погибелі, нагадує нам хлопця, який упустив шилінг у відкриту решітку лондонської каналізації і годинами стояв там, утішаючись словами: «Він закотився ось саме сюди! Просто між цими двома залізними прутами — я бачив, як він полетів униз». Бідолашний! Довго міг би він пам’ятати подробиці своєї втрати, перш ніж у такий спосіб повернув би до кишені бодай пенні, щоб купити собі шматок хліба. Ви бачите, куди веде ця притча; візьміть із неї користь.


Ви завершили: Пробудження

Далі