Simeon Nsibambi — життєпис

Деякі з великих пробуджень церкви почалися в соборах або в переповнених наметах євангелізаційних зібрань. Одне з наймасштабніших почалося на тихому пагорбі в Кампалі, над розгорнутою Біблією, між двома чоловіками, яким набридло бути респектабельними християнами і які прагнули стати святими. Сімеон Нсібамбі був одним із цих двох. Він був шанованим муганда — освіченим, нагородженим, заможним, провідником у церкві свого народу, — і за всіма зовнішніми мірками він уже досяг усього. Та він носив у собі неспокій, якого не могло вгамувати жодне підвищення, відчуття, що в Бозі є щось більше, ніж те, що він досі знайшов. Коли ж нарешті він це знайшов, вогонь, запалений у ньому, поширився на пів континенту.

Шанована людина з розділеним серцем

Нсібамбі народився 1897 року у видатній родині Буганди; його батько був вождем серед народу, який за покоління до того прийняв християнську віру надзвичайно швидко. Як на свій час, він здобув добру освіту: навчався в середній школі Менго і в Королівському коледжі в Будо, де виховували провідників Буганди. Під час Першої світової війни він служив в Африканському тубільному медичному корпусі й був нагороджений за відзначну службу. Згодом він піднявся в уряді королівства Буганда як посадовець охорони здоров’я — санітарний інспектор, що відповідав за добробут Кампали, шанований на вулицях, якими ходив, певний і своєї платні, і свого імені.

До 1920-х років він був також охрещеним і віруючим християнином, членом Англіканської церкви Уганди, яку місіонери-першопрохідці та мученики з народу баганда напоїли своєю кров’ю. Але Нсібамбі не був задоволений, і його невдоволення було святим. Він дивився на себе і на церкву довкола і бачив віру правильну, але холодну, релігію форм, якій бракувало вогню. Він мав зовнішні ознаки християнина і внутрішній голод людини, яка знає, що минає саму серцевину. І цей голод не давав йому спокою.

Вихідні на пагорбі Намірембе

У вересні 1929 року Бог відповів на цю молитву через утомленого англійця. Доктор Джо Черч був медичним місіонером Руандійської місії й керував лікарнею в Гахіні; він теж дійшов до кінця власних сил — духовно висохлий, зневірений, він приїхав на кілька днів до Кампали, щоб відпочити. Він зупинився на пагорбі Намірембе, назва якого означає сповнений миру, і в неділю піднявся до великого собору. Там двоє чоловіків і зустрілися. Нсібамбі, відчувши в цьому втомленому лікареві такого самого шукача, насів на нього з питанням, що пекло його власні груди: чого бракує — церкві Уганди і йому самому?

Черч знав відповідь, принаймні її напрямок, — з учення про «переможне життя», яке він увібрав на Кесвікських конференціях в Англії. Він почав говорити Нсібамбі про повноту Святого Духа і про християнське життя в перемозі, а не в поразці. Двоє чоловіків не могли відірватися від цієї розмови. Усі ті вихідні — розповідь пам’ятає їх як приблизно два дні — вони сиділи разом над розгорнутою Біблією, вчитуючись у Писання і в Скофілдові примітки про наповнення Духом, і молилися. Вони молилися, щоб скласти кожен відомий їм гріх, щоб бути наповненими, щоб нічого не тримати при собі. Це не була лекція; це двоє голодних чоловіків разом приходили до Бога порожніми — і були наповнені.

Тепер ніщо не може стати на заваді справжньому виливу Святого Духа в Руанді, окрім браку нашого власного освячення.

— Доктор Джо Черч, пишучи про зустріч із Нсібамбі

Черч повернувся до Гахіні, як кажуть ті, хто переказує цю історію, у силі П’ятидесятниці. Але глибша зміна сталася в Нсібамбі, і він не повернувся тихо до колишнього життя. Він торкнувся того, за чим тужив весь час, і тепер не міг цього стримати.

Людина, яка не могла не питати про душі

Переміна Нсібамбі була цілковитою і для його респектабельних сусідів тривожною. Він залишив державну посаду й захищеність, яку вона давала, і цілком віддав себе молитві та проповіді. Він став на пагорбі Намірембе і на розі вулиць біля собору, закликаючи чоловіків і жінок до зламаності, визнання гріхів і нового життя. Він привів до живої віри свого молодшого брата, Бласіо Кігозі; Кігозі приєднався до Джо Черча в Гахіні і сам став полум’яним євангелістом, перш ніж рано померти 1936 року, і саме Нсібамбі поховав його на Соборному пагорбі.

Понад усе Нсібамбі став людиною, яка не могла зустріти незнайомця, не запитавши про його душу. Він зупиняв людей на дорозі, на ринку, біля воріт і прямо питав, чи вони спасенні, — то був той особистий, віч-на-віч, благовіст, що бентежить чемних і рятує загиблих. Не всі це схвалювали. Коли кілька місяців по тому Джо Черч повернувся до Кампали, обурений місіонер дорікнув йому тим, що вивільнив його друг:

Ох, він збожеволів і ходить усюди, питаючи людей, чи вони спасенні. Щойно відійшов від мого садівника.

— Місіонер у Кампалі, за переказом в історіях Пробудження

Це не було божевілля. Це була людина, яка нарешті повірила у власну євангелію. Те, що критики називали крайністю, рух, якому він допоміг народитися, називав би звичайним християнством — природним переливанням через край серця, яке справді наповнене. Історики пробудження без перебільшення назвали його багато в чому батьком усього руху Balokole — руху balokole, «спасенних», чиїм гаслом став ніжний луганський гімн Tukutendereza Yesu — «Славимо Тебе, Ісусе».

Прихований молитовник

Близько 1941 року здоров’я Нсібамбі підупало. Джо Черч описував недугу лише як «слабкість», і відтоді Нсібамбі жив дедалі усамітненіше, здебільшого не виходячи зі свого дому біля собору Намірембе. Для провідника великого пробудження це могло видатися жорстоким замовканням. Але це було зовсім не так. Чоловік, який колись зупиняв незнайомців на вулиці, став тепер джерелом заступницької молитви: він приймав тих, хто до нього приходив, молився над рухом, який допоміг розпочати, підтримував у молитві саме тих провідників, чиї імена облетять увесь світ.

У цьому є щось доречне. Пробудження, яке запалив Нсібамбі, ніколи не було передусім про трибуни й натовпи; воно було про покаяння, визнання гріхів, «ходіння у світлі» відкритої чесності перед Богом і одне перед одним, а понад усе — про молитву. Те, що людина, яку пам’ятають як його батька, провела останні десятиліття здебільшого непомітно, на колінах, — не трагедія, а притча. Він уже дав рухові єдине, що мало значення, — його голод за святістю і його звичку до молитви, — і давав це далі з прихованого місця аж до кінця. Він помер 1978 року — старим чоловіком і, у найправдивішому сенсі, патріархом.

Вогонь, що пережив його

Важко переоцінити те, що вийшло з тих вихідних на пагорбі Намірембе. Східноафриканське пробудження, яке Нсібамбі і Черч допомогли запалити, прокочувалося англіканськими й протестантськими церквами регіону більшу частину двадцятого століття, руйнуючи бар’єри між племенами й расами, наповнюючи церкви наверненими і виховавши покоління християнських провідників надзвичайної якості. Серед balokole, сформованих цим рухом, були люди, чиї імена згодом шануватиме вся церква, — архієпископ Еріка Сабіті; єпископ Фесто Ківенгере, євангеліст, який проповідував поруч із Біллі Гремом і відповів на терор Іді Аміна книжкою під назвою «Я люблю Іді Аміна»; і архієпископ Джанані Лувум, замучений 1977 року за те, що став проти тиранії, — він помер, як сам казав, за Уганду і за Христа.

Нсібамбі не написав жодної відомої книжки і залишив мало записаних власних слів. Натомість він залишив вогонь і родину вірних. Він був заможною людиною, яка обрала бідність заради Христа, шанованим посадовцем, готовим, щоб його вважали божевільним, освіченим провідником, який нічого не бажав так, як бути святим. Він навчає церкву уроку, який вона постійно забуває: пробудження починається не зі стратегії, а з посвяти, не з натовпів, а з кількох голодних віруючих, які не встануть з колін, доки Бог їх не наповнить. Від однієї такої посвяти, на пагорбі з назвою сповнений миру, Божий мир вийшов до цілого континенту.