Billy Graham — життєпис

Він проповідував Євангеліє особисто більшій кількості людей, ніж будь-хто з тих, хто коли-небудь жив, — за підрахунками його власної організації, близько 215 мільйонам, на стадіонах і рисових полях, на соборних площах у 185 країнах, — а коли настав час обрати слова для його могили, він не захотів нічого з цього. На надгробку біля Бібліотеки Біллі Грема в Шарлотті — його ім’я, посилання на Йоана 14:6 і кілька простих слів про його працю: Проповідник Євангелія Господа Ісуса Христа. Це й усе честолюбство, яке він був готовий визнати. Людина, що могла зібрати в Сеулі мільйон слухачів, хотіла, щоб її пам’ятали як сільського проповідника, який розповідав їм про Ісуса.

Проповідник Євангелія Господа Ісуса Христа

— епітафія, яку Біллі Грем сам обрав для свого надгробка

Молочна ферма під Шарлоттом

Вільям Франклін Грем народився 7 листопада 1918 року на родинній молочній фермі поблизу Шарлотта в Північній Кароліні, у побожній реформатській пресвітеріанській родині, де хатня робота починалася ще до світанку. Це було звичайне сільське дитинство на американському Півдні, і ніщо в ньому не вирізняло хлопця з-поміж інших.

Переломний момент настав, коли йому було шістнадцять. 1934 року мандрівний євангеліст на ім’я Мордекай Гем проводив у Шарлотті пробудженські зібрання, і Грем — за власним зізнанням, спершу радше з цікавості, ніж із сердечного каяття, — пішов туди, вийшов уперед і ухвалив рішення на користь Христа. Кожна розповідь про його життя, зокрема і його власні спогади, вважає ту ніч поворотною. Того вечора він не став проповідником; він став християнином, а проповідь мала ще роками шукати свою форму.

Насправді на це знадобилися і хибний початок, і довге учнівство. 1936 року він вступив до коледжу Боба Джонса і протримався там лише приблизно семестр — тамтешній фундаменталізм видавався йому задушливим. Він перевівся до Біблійного інституту Флориди поблизу Тампи, і саме там — не через якусь кризу в аудиторії, а через повільне визрівання думок молодої людини — він переконався, що покликаний проповідувати. 1939 року його рукопоклали в Південній баптистській конвенції. Потім був коледж Вітон в Іллінойсі, який він закінчив 1943 року з дипломом з антропології, — і де він познайомився з Рут Маккю Белл, донькою медичних місіонерів у Китаї. Того ж року вони побралися в Монтріті в Північній Кароліні і прожили в шлюбі шістдесят три роки, аж до смерті Рут 2007 року.

Модесто: чотири рішення до слави

Ще до всіх натовпів була невелика кімната в Модесто, Каліфорнія, 1948 рік і рішення, яке, можливо, важило більше за будь-яку проповідь. Грем бачив, як мандрівні євангелісти нищили себе і своє свідчення — на грошах, на жінках, на брехні про кількість слухачів, на суперництві з місцевою церквою, — і не збирався поповнити їхнє число. Разом із трьома найближчими соратниками — регентом Кліффом Барровзом, солістом Джорджем Беверлі Ші та Грейді Вілсоном — він сів і ухвалив чотири запобіжники для майбутньої праці.

Вони чесно поводитимуться з грошима: жодних зловживань «пожертвами любові», фіксована платня, перевірені й відкриті фінанси і жодних благань про гроші з трибуни. Вони стерегтимуться навіть видимості статевої непристойності — це правило згодом назвали ім’ям Грема: ніхто з них не подорожуватиме, не зустрічатиметься і не обідатиме наодинці з жінкою, яка не є його дружиною. Вони казатимуть правду про цифри і ніколи не роздуватимуть ні кількість слухачів, ні кількість навернених. І вони не змагатимуться з місцевими пасторами й не критикуватимуть їх, а працюватимуть через церкви і передаватимуть їм навернених.

Це не був підписаний документ, і того дня не оприлюднили жодного маніфесту; влучна назва — Маніфест Модесто — з’явилася пізніше. Це були чотири усні рішення, які четверо молодих чоловіків ухвалили, щоб берегти одне одного в чесності. Але це один із найгідніших захоплення і найкраще задокументованих фактів його життя, і він багато пояснює в найпростішому, що про нього можна сказати: за шість десятиліть на самій вершині американського релігійного життя він дійшов до кінця без грошового скандалу і без скандалу статевого. Огорожа втрималася, бо він поставив її ще до того, як вона знадобилася.

Намет, який не хотіли згортати

Прорив стався в Лос-Анджелесі 1949 року. Грем і його команда поставили великий намет, схожий на цирковий, — «Полотняний собор» — на розі Вашингтонського бульвару та Гілл-стріт і запланували три тижні. Люди все йшли, і три тижні розтяглися на вісім. Увага преси (газетний магнат Вільям Рендольф Герст, як кажуть, звелів своїм редакторам «роздмухувати Грема») майже за одну ніч перетворила регіонального проповідника на постать загальнонаціональну.

Те, що було далі, не мало прецедентів. Приблизно за шість десятиліть він провів близько 400 євангелізаційних кампаній у понад 185 країнах і територіях. BGEA — Євангелізаційна асоціація Біллі Грема, яку він заснував у Міннеаполісі 1950 року, — оцінює, що він особисто проповідував приблизно 215 мільйонам людей і що понад три мільйони відгукнулися на його заклик вийти вперед. Найбільша його жива аудиторія — понад мільйон осіб — зібралася в Сеулі 1973 року. Це власні підрахунки організації, і їх краще сприймати як її оцінки, а не голі факти; але навіть зі знижкою вони описують охоплення, до якого не наближався жоден євангеліст до нього.

Завершення завжди було однакове. Поки зібрання співало старий гімн Таким, як є — слова Шарлотти Елліот: «Таким, як є, без жодних слів», — Грем запрошував людей підвестися з місць і вийти вперед до Христа. Цей заклик, повторений у сотнях міст і десятках мов, і є тим образом, який світ про нього зберігає: високий чоловік із розгорнутою Біблією і повільна ріка людей, що спускається до помосту, поки гімн звучить знову і знову.

Навколо проповіді він збудував механізм, що її розносив: радіопрограму Година рішення з 1950 року, кіностудію World Wide Pictures, журнал Decision з 1960 року і команду — Барровза, Ші та Вілсона, — яка залишалася з ним до кінця життя.

Несені молитвою

Грем ніколи не приписував плодів собі. Рушієм усього, що виростало з кампаній, він називав молитву і знову й знову згадував її як один із ключів до праці. Це була не лише скромність із кафедри; це був метод. Кампанії готувалися молитвою задовго до того, як Грем приїжджав до міста. Упродовж місяців міста, що приймали кампанію, організовували місцеві молитовні групи й домашні молитовні зібрання — звичайні люди сходилися у вітальнях, щоб молитися за своїх сусідів поіменно, — і BGEA вважала цю підготовчу працю необхідною для всього, що відбувалося, коли починався спів.

Тут варто бути обережними, бо легенда випереджає документи. Яскраві сцени таємної молитви, що чіпляються до знаменитих проповідників, — точні години підйому, сльози, слова, вибороті ще до світанку, — здебільшого є благочестивою вишивкою, а Грем заслуговує на краще, ніж вишивка. Те, що можна сказати прямо, і так достатньо: він навчав про першість молитви, будував справу свого життя на організованому заступництві й відмовлявся приймати заслугу, яка, на його переконання, належала Богові та людям, що молилися.

Грішник, що проповідував благодать

Він не був бездоганною людиною, і чесна розповідь про його життя мусить містити дві тяжкі речі.

Перша — його заплутаність у політичній владі. Грем був пастирем і довіреною особою для низки американських президентів, від Трумена до Обами, але найближчим був до Річарда Ніксона, і ця близькість його скомпрометувала. Згодом він це усвідомив. У спогадах він написав, що кандидатура Ніксона «приглушила ті внутрішні сигнали, які роками застерігали мене триматися подалі від партійної політики». Коли наприкінці життя його запитали, що він зробив би інакше, він відповів, що тримався б осторонь політики, і додав:

Озираючись назад, я знаю, що часом переступав межу, і тепер я б цього не зробив.

— Біллі Грем, Christianity Today, 2011

Це не мова людини, яка себе виправдовує. Це зрілий християнин, що публічно виправляє власну біографію, і читати це слід як силу, а не лише як пляму.

Друга — тяжча. 1 лютого 1972 року в розмові в Овальному кабінеті, записаній Ніксоновою системою звукозапису, Грем висловився антисемітськи — погодився з Ніксоном щодо єврейської «мертвої хватки» на медіа і сказав, що її треба зламати, додавши й інші зневажливі слова. Коли 2002 року Національний архів оприлюднив записи, ці висловлювання стали відомими, і пом’якшити сам факт було неможливо. Грем і не намагався. Він публічно й без застережень попросив вибачення, сказав, що ці слова не відображають його серця, і з простим каяттям говорив про єврейський народ:

Не пригадую, щоб я колись мав такі почуття до будь-якої групи людей, особливо до євреїв, і тепер я їх точно не маю.

— Біллі Грем, публічне вибачення, 2002

Це був справжній гріх, і не годиться відкладати його під ярлик «просто політика» чи «нехарактерно для нього». Людину, яка мільйонам проповідувала, що їм потрібна благодать, запис показав такою, що й сама її потребує, — і, побачивши це, вона покаялася відкрито. Чистішої ілюстрації його власного послання не знайти. Євангеліє, яке він проповідував, ніколи не казало, що добрі люди йдуть до неба; воно казало, що грішникам прощено. Він і сам виявився одним із грішників.

Зміна адреси

Рут померла 2007 року, і Грем прожив ще одинадцять років у їхньому домі в Монтріті, у горах Північної Кароліни. Справу він уже передав синові Франкліну, який очолив після нього BGEA і Samaritan’s Purse. Він помер удома 21 лютого 2018 року у віці дев’яноста дев’яти років.

Країна вшанувала його так, як майже нікого не вшановувала. Його тіло було виставлене для прощання в Ротонді Капітолію у Вашингтоні — він став четвертим приватним громадянином в історії країни, що удостоївся цієї честі, і першим релігійним провідником, — що викликало невелику суперечку про церкву й державу, яка його, мабуть, розвеселила б. Потім його повезли додому, до Шарлотта, і поховали поруч із Рут біля підніжжя доріжки у формі хреста, у простій труні з фанери, яку змайстрували в’язні. Найвідоміший проповідник свого століття ліг у землю в скрині, яку зробив засуджений.

Наприкінці життя Грем любив казати, що коли люди почують про його смерть, хай не дуже цьому вірять, — він просто змінить адресу, піде додому. Ця думка була позичена: Д. Л. Муді казав майже те саме за сто років до нього, і Грем це знав і не заперечував. То була єдина похвальба, яку він собі дозволяв, і насправді це не була похвальба. Це був зміст того, що він сказав 215 мільйонам людей: що є дім, і є дорога до нього, і ця дорога — Особа. Усе своє довге життя він на неї вказував. Кілька слів, які він обрав для свого каменя, просять пам’ятати його лише за це.