Athanasius of Alexandria — життєпис

Афанасій був єпископом Олександрії сорок п’ять років і сімнадцять із них провів у вигнанні. П’ять разів його виганяли з рідного міста — четверо різних імператорів, — і щоразу він повертався. Він був невисокий, смаглявий і худорлявий, а його вороги — до них упродовж більшої частини його життя належала більшість імператорського двору — звинувачували його у вбивстві, чаклунстві, зраді, святотатстві й у втручанні в постачання зерна до Константинополя. Усі ці звинувачення розвалилися. Чого він не хотів робити — то це підписувати документ, який вважав неправдивим, і саме ця одна відмова, якої він тримався пів століття, здебільшого й пояснює, чому християнська церква досі сповідує, що Ісус Христос є Бог.

Він народився в Олександрії близько 296 року, у грекомовному єгипетському світі, де церква щойно пережила найтяжче гоніння у своїй історії. Змалку він знав коптську мову так само, як і грецьку, і згодом це стало важливим: коли імперія обернулася проти нього, його переховували єгипетські села. Він був ще молодим дияконом, секретарем єпископа Олександра, коли 325 року вирушив на собор у Нікею. Права голосу він там не мав. Було йому, мабуть, двадцять сім років.

Питання в Нікеї

Суперечку, яка поглинула все його життя, почав олександрійський пресвітер на ім’я Арій, і це була не дрібниця. Арій навчав, що Син, хоч і найвищий з-поміж усіх творінь і Той, через Кого постало саме творіння, усе ж є творінням: був, казав він, час, коли Його не було. Це була приваблива позиція. Вона дозволяла вважати Бога надійно простим і незмінним, пасувала до філософії тієї доби і могла посилатися на Писання.

Афанасій з незвичайною ясністю бачив, чого це коштує. Якщо Син — творіння, то в Ісусі Христі у світ прийшов не Бог, а найкраще з того, що Бог створив, і вся християнська надія розсипається на поголос. У невеликій книжці про втілення, яку він написав іще молодим, він висловив альтернативу одним рядком, що його грецька церква не перестає цитувати й досі:

Бо Він став людиною, щоб ми обожилися; і явив Себе через тіло, щоб ми здобули уявлення про невидимого Отця; і стерпів наругу від людей, щоб ми успадкували безсмертя.

— Афанасій, «Про втілення Слова», 54

Він не каже, що люди стають божественними істотами. Він каже, що Бог зійшов донизу до самого кінця, прийняв справжнє тіло, помер справжньою смертю і тим самим дав творінням змогу мати участь у житті Бога. Усе інше в Афанасія випливає з цього речення, зокрема й усі його негаразди.

П’ять вигнань

Єпископом Олександрії він став 328 року, маючи близько тридцяти років, а не минуло й семи років, як він опинився в Трірі на Мозелі, вигнаний Костянтином після синоду, підібраного проти нього. Це було перше вигнання. Друге привело його до Рима. Третє, найдивніше, почалося четвергової ночі в лютому 356 року.

Він зник на шість років і чотирнадцять днів. Подався він у пустелю. Єгипетські ченці, чиє життя він навчився любити і чийого засновника знав, переховували найрозшукуванішу людину імперії серед келій і печер долини Нілу та західних оаз, і ніхто його не видав. Далі були ще два вигнання — за Юліана і за Валента; стійкий переказ твердить, що під час останнього з них він чотири місяці переховувався в батьковій гробниці.

Із років переховування постала найбільш читана книжка, яку він будь-коли написав. «Житіє Антонія» — це біографія старого самітника, якого Афанасій знав особисто, і жоден інший окремий текст не зробив стільки, щоб перенести чернечий ідеал на Захід. Ця книжка дійшла аж до одного саду в Мілані, де молодий професор з Африки на ім’я Августин почув історію про двох урядовців, які прочитали її і тут-таки покинули свою кар’єру, — і не міг викинути цієї історії з голови.

Лист, що закріпив Новий Заповіт

Щороку єпископ Олександрії писав пасхальне послання, у якому оголошував дату Великодня, і щороку Афанасій використовував його, щоб навчати. Тридцять дев’яте з них, розіслане 367 року, містить перелік. У ньому названо чотири Євангелії, Дії, сім соборних послань, чотирнадцять послань Павла та Об’явлення Івана: двадцять сім книг Нового Заповіту в порядку, який упізнає будь-який сучасний читач, і це найдавніший зі збережених переліків, що називає саме ці книги — і жодних інших.

Це джерела спасіння, щоб спраглі насичувалися живими словами, що в них містяться. Лише в них звіщено науку благочестя. Нехай ніхто не додає до них і нехай нічого не віднімає від них.

— Афанасій, Пасхальне послання 39

Він не вигадував канону своїм указом. Він записував те, що церкви вже стали читати, і те, що церква зберегла саме його перелік, дещо говорить про те, як уважно він дослухався.

Що він передав далі

Афанасій писав «Житіє Антонія» як людина, що бачила старого ченця зблизька, і книжка ця обережніша, ніж можна подумати з її слави. Її чуда переказано з неухильною відмовою приписувати їх самому Антонієві. Через пустелю приводять дівчину, щоб її зцілити, а Антоній навіть не пускає її до себе й натомість переказує, що звершення цього не моє — окаянний я чоловік! — а її зцілення є ділом Спасителя.

Цей інстинкт — відводити все від святого чоловіка й повертати до Христа — так само Афанасіїв, як і Антоніїв, і саме через нього власне життя Афанасія читається так, як читається. Він не містик і майже ніколи не говорить про свій внутрішній досвід. Натомість він дає нерухому точку опори: Бог справді прийшов у тілі туди, де ми є. Усе, що він вистраждав, було на оборону цього одного простого твердження, і все, що він написав, було спробою не дати його розтлумачити так, щоб від нього нічого не лишилося.

Сам — і не сам

Вислів, що закріпився за ним у латинській церкві, — Афанасій проти світу — це пізніший вираз, а не щось сказане ним самим, і правдивий він лише наполовину. На соборах він часто опинявся в меншості аж до абсурду, і в 350-х роках бували періоди, коли майже кожен єпископ, що мав якусь вагу, підписав щось таке, чого він підписати не міг. Але насправді він ніколи не був сам. У нього була Олександрія, що бунтувала за нього. У нього були ченці, що його ховали. У нього була мережа кореспондентів, що сягала від Єгипетської пустелі до Рима й до Рейну, і він писав їм усім, безкінечно, грецькою мовою — простою, жвавою і часом дуже дотепною коштом його супротивників.

Він також був здатен на великодушність, якої годі чекати від людини з його славою впертого. В останні роки він терпляче працював з єпископами, які колись підписувалися проти нього, доводячи, що багато з них мали на думці правильне, але висловили це неправильними словами, і він знаходив для них місце. Людина, яка десятиліттями відмовлялася від компромісу в суті, виявилася поступливою майже в усьому іншому.

Востаннє він повернувся додому 366 року і мав сім спокійних років. Він помер в Олександрії 2 травня 373 року, у власному ліжку, у власному місті, переживши імператорів, що виганяли його. Через вісім років Константинопольський собор розв’язав це питання словами, які церква й досі промовляє щонеділі: що Син єдиносущний з Отцем. Афанасій не дожив, щоб це почути. Він тримав оборону досить довго, щоб це зміг зробити хтось інший.

Варто взяти від нього передусім не вчення, яке більшість християн нині успадковує без жодних зусиль, а вдачу, що це вчення обстоювала. Йому раз у раз казали — і казали люди, що мали владу його знищити, — що він єдина перешкода для миру і що один-єдиний підпис покладе край негараздам для всіх. П’ять разів він натомість обирав дорогу геть із міста. Він, схоже, ніколи не вважав себе героєм; він вважав себе єпископом, який не має права казати того, що неправда.