Вступ: жінки, які тримали небо відчиненим

Крізь усю історію Церкви тягнеться нитка, яку легко не помітити в офіційних літописах. Вона не належить соборам і синодам, богословським диспутам чи інституційним записам. Вона належить тихим кімнатам, колінопреклонінням ще до світанку, омитим сльозами молитвам над сплячими дітьми, над стражденними незнайомцями, над найтемнішими обставинами, які тільки міг вигадати світ. Вона належить жінкам. Знову і знову впродовж двадцяти століть Бог відповідав на молитви жінок, чия віра не ставала слабшою від того, що для натовпу вона лишалася здебільшого невидимою, і чиє заступництво не втрачало сили від того, що історичні книги здебільшого про нього мовчать.

Святе Письмо говорить про це цілком однозначно. Пророк Йоіл проголосив те, що Сам Бог обіцяв на останні дні: «будуть сини ваші й дочки ваші пророкувати; старим людям у вас будуть сни од мене снитись, та й молодї в вас будуть видива бачити. Ба й на раби й рабинї я того часу злию духа мого» (Йоіла 2:28–29). Дух Божий не зважає на стать, коли роздає Свою силу й покликання. Жінки з цієї книжки прийняли цю обітницю буквально, на повну її вагу, і втілили її в життя з такою глибиною і сталістю, що сколихнули світ довкола себе.

Перше записане молитовне зібрання після вознесіння Христа мало жінок у самому своєму серці.

Лука так описує зібраних учнів: «Усї вони пробували однодушно в молитві і благанню — з жінками й Мариєю, матїррю Ісусовою, і з братами Його» (Дїяння 1:14). А коли в 16-му розділі Дїянь Павло й Сила прибули до Филип і в суботу пішли шукати місця молитви, вони знайшли там гурт жінок, уже заглиблених у заступницьку молитву: «де бувало звичайно моленнє, і посїдавши говорили до жінок, що посходились» (Дїяння 16:13). Першою наверненою в Європі стала Лідія — жінка, яку знайшли на молитві. Від найперших годин існування Церкви жінки були підвалиною її молитовного життя.

Що ж таке жінка — молитовна воїтелька? Це не обов’язково жінка, відома загалові чи наділена церковною владою. Вона може бути, як Моніка з Гіппона, матір’ю, що сімнадцять років пробивалася крізь неотримані відповіді на молитву, не маючи жодного видимого плоду свого заступництва, крім норовливого сина й непохитної впевненості у вірності Божій. Вона може бути, як Коррі тен Бом, в’язнем нацистського концтабору, яка підтримувала молитовне зібрання у своєму бараці навіть тоді, коли світ довкола неї поринав у жах.

Вона може бути, як Лотті Мун, жінкою, що віддавала свою їжу, аж поки не ослабла так, що не могла встояти на ногах, і свій останній земний подих віддала на молитву за людей, яких полюбила. Її може знати тільки Бог і ті небагато людей, чиє життя вона змінила заступництвом, про яке вони так до кінця й не дізналися.

Цих десятьох жінок єднає саме те, що Ісус обіцяв усім, хто захоче це прийняти: доступ до Отця через Сина, якого не може відібрати жодна обставина, жодна установа і жодна людська влада. Ісус сказав: «Істино, істино глаголю вам: Що чого нї попросите в Отця імям моїм, дасть вам. Досі не просили ви нїчого в імя моє. Просїть, то й приймете, щоб радість ваша була повна» (Йоана 16:23–24). Ці жінки вірили в цю обітницю всією силою свого життя. Вони вірили не теоретично. Вони поставили на неї все — своє майбутнє, свої родини, своє добре ім’я, своє здоров’я, а декотрі й свою свободу.

Ці десять жінок вийшли з напрочуд різних світів. Моніка молилася в римській Північній Африці в четвертому столітті. Тереза Авільська реформувала орден кармеліток в Іспанії шістнадцятого століття. Сюзанна Веслі молилася, накинувши фартух на голову, у переповненому парафіяльному домі в Лінкольнширі вісімнадцятого століття. Мадам Ґюйон сім років провела ув’язненою в Бастилії за свою радикальну відданість молитві. Емі Кармайкл трудилася в Південній Індії п’ятдесят п’ять років поспіль без жодної відпустки. Коррі тен Бом вийшла з концтабору Равенсбрюк, щоб проповідувати прощення на шести континентах. Лотті Мун віддавала себе в сільському Китаї, аж поки їй не лишилося чого віддати. Мері Слессор протистояла мисливцям за головами в Нігерії, озброєна лише любов’ю і молитвою. Ґледіс Ейлворд провела сотню дітей засніженими горами воєнного Китаю, коли ніхто інший на це не зважився. Евелін Крістенсон збудувала всесвітній молитовний рух на одному-єдиному засадничому питанні. Єднало їх не століття, не культура і не вдача, а абсолютне, непохитне переконання, що молитва — не щось другорядне в християнському житті, а його осердя.

Настанова Павла колосянам стосується нас так само нагально, як і їх: «В молитві кріпіть ся, пильнуючи в нїй з подякою» (Колосян 4:2). Слово, яке тут передано як «кріпіть ся», у грецькій мові звучить «проскартерео» — наполегливо триматися, прилягати до чогось, бути безперервно чимось зайнятим. Це мова не побіжної релігійної участі, а відданого, щоденного заняття. Ці десять жінок були зайняті молитвою. Молитва не була чимось, що вони робили; вона була тим, чим вони були. І через них Бог учинив те, що й досі відлунює крізь століття.

Ці розділи — не просто історичні портрети. Це запрошення. Читаючи їх, ви знову і знову опинятиметеся на порозі глибшого життя — життя, у якому молитва є не релігійним обов’язком, який треба виконати, а живими стосунками, у яких треба жити. Це життя доступне й вам. Кожна душа, що шукає Бога всім своїм серцем, знаходить Його. Це не мотиваційна фраза; це обітниця Божа, випробувана десятьма тисячами життів і ще раз доведена в цих десятьох незвичайних жінках.

Нехай їхнє життя пробудить у вас святе невдоволення поверховою вірою. Нехай воно зробить вас неспокійними щодо тонкої, поспішної, механічної релігійності. Нехай воно поставить вас на коліна зі свіжим голодом і оновленим очікуванням — і нехай ви знайдете там Того самого невичерпного Бога, Який чекав на цих жінок.